Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

- Він мене не скривдив, - промовила вона. - Просто дав мені зазирнути в майбутнє.

Ґа побачив: на тлі стіни висіли три чосон-оти: два якісь темні й один білий.

- То частина майбутнього? - спитав він.

- Це - костюми, які я маю вдягти завтра: синій, білий і червоний. Чи не буду я в цьому схожа на патріотичного екскурсовода в Музеї війни?

- То ти не вдягнеш своє сріблясте?

Вона похитала головою.

- І ти залишиш наш край у такому образі, якого він від тебе хоче… - промовив він. - Звичайно, я розумію, що тобі хотілося по-іншому, але головне - ти полетиш! Ти ж не передумала, ні? Ти ж летиш, правда?

- Ми летимо, правда? - спитала своєю чергою вона.

Тут щось привернуло її увагу. Вона звела очі на порожню полицю:

- А де ж персики?

Він відповів не одразу.

- Я викинув банку з балкона, - сказав він. - Нам вони вже не знадобляться.

Вона тривожно подивилася на нього:

- А що коли хтось знайде і з’їсть їх?

- А я спочатку банку відкрив, - додав він, - так що там усе розлилося.

Сан Мун зробила різкий рух головою:

- Ти кажеш мені неправду?

- Ну що ти!

- Чи можу я тобі й далі довіряти?

- Я їх викинув, бо ми не підемо цим шляхом, - сказав він. - Ми обираємо інший, який веде до життя, схожого на американське кіно.

Вона лягла на спину й стала дивитись у стелю.

- А ти? - спитав він. - Чому ти мені не скажеш, що він з тобою зробив?

Вона підтягла ковдру вище й учепилася в неї.

- Він тебе торкався?

- У світі бувають деякі речі, - промовила вона. - Що про них розповідати?

Ґа хотів, щоб вона продовжила, але далі вона не сказала нічого.

Через якийсь час вона зітхнула.

- Настав час мені поговорити з тобою інтимно, - сказала вона. - Великий Керівник знає про мене чимало. Коли ми будемо в безпеці на літаку, я тобі розповім свою історію, якщо хочеш. А сьогодні я розповім тобі таке, чого він не знає.

Вона витягла шию й дмухнула на свічку.

- Великий Керівник не має й гадки, що мій чоловік із командиром Паком змовилися проти нього. Не знає він, що я терпіти не можу нескінченного караоке, що я для свого задоволення жодної пісні в ньому не співала ні разу. Не знає він, що його жінка раніше все надсилала мені листи - ставила на них його печатку, щоб я відкрила, але я не відкрила жодного її послання. Він ніколи не дізнається, як я вимикаю слух, коли він починає розкривати мені свої огидні секрети. Ніколи не скажу, як я тебе ненавиділа за те, що ти змусив мене їсти квітку, як я зневажала тебе за те, що через тебе зламала свою клятву ніколи більше не їсти як голодна.

Ґа хотів засвітити свічку, щоб знати, злиться вона чи їй страшно.

- Якби ж я знав…

- Не перебивай, - сказала вона. - Я не зможу цього сказати, якщо ти мене зупиниш. Він не знає, що річчю, якою надзвичайно дорожила моя мати, була сталева цитра. Там було сімнадцять струн, і в її чорний лак можна було дивитись, як у дзеркало. Уночі перед смертю моєї сестрички мій батько напустив повну кімнату пари, варячи запашні трави, а мати наповнила її музикою санджо, вона люто боролася з темрявою, з її лоба лив піт, зблискували металеві струни. Той звук кидав виклик світанку, котрий забрав життя її малої доньки. Великий Керівник не знає, що вві сні я шукаю сестричку. Щоразу, не знаходячи, прокидаюся. Ніколи не скажу йому, що ця музика в моїй голові й до сьогодні.

Великий Керівник знає мою історію загалом, основні факти. Знає, що мою бабусю забрали в Японію як жінку для втіхи. Але йому ніколи не зрозуміти, через що вона пройшла, чому вона повернулася на батьківщину, знаючи тільки пісні розпуки й відчаю. Оскільки говорити про ці роки вона не могла, то для її дочок важливо було знати ці пісні. І передати їх вона могла тільки без слів: після війни навіть просто за знання японської мови могли вбити. Вона, проте, навчила їх нот і дала вміння передавати музикою відчуття відсутніх слів. Цього навчила її Японія: зробити так, щоб у звуку струни лунало те, чого не можна сказати вголос, зберігати в музиці те, що проковтнула війна. Великий Керівник не знає, що саме за це мистецтво він мене цінує.

Не знає він і того, що коли він уперше почув мій спів, то співала я для мами, замкненої в іншому вагоні ешелону, щоб вона не впадала у відчай. Нас там були тисячі - нас везли до виправного табору, в усіх ще не висохла кров на надірваних вухах. То сталося після того, як старшу сестру за її красу вивезли до Пхеньяна. Після того як ми на сімейній раді дійшли згоди, що тато спробує перевезти за кордон меншу сестричку. І це було після того, як те зробити не вдалося і ми нашу малу втратили, а батька засудили як утікача - а ми з мамою стали родиною втікача. То була довга дорога, така довга, що на дах сідали ворони, ходили туди-сюди й позирали у вентиляцію на нас - наче ми якісь цвіркуни, до яких вони не можуть дістати. Мама опинилася в іншому вагоні. Розмовляти було заборонено, але співати дозволялось. Я час від часу співала «Аріран» - подавала їй знак, що жива. А вона співала у відповідь, щоб я знала, що вона зі мною.

Наш ешелон з’їхав на паралельну колію, щоб пропустити інший. А то виявився бронепоїзд Великого Керівника, і він зупинився, щоб провідники порадилися щодо дальшого шляху. Вагонами потяглися чутки, людей проймала тиха паніка. Усі говорили дедалі гучніше, гадаючи, що ж робиться в сусідніх вагонах, чи не виводять там людей кудись, і я заспівала на повну силу, сподіваючись, що мама мене почує за цими тривожними голосами.

Раптом двері нашого вагона відчинилися, і охоронці кинули найближчого на підлогу, щоб став на коліна. Коли всім наказали вклонитися, ми так і вчинили. І тут у прямокутнику яскравого світла з’явився Великий Керівник.

«Чи не співочу пташину чув я? - спитав він. - Скажіть мені, хто з вас ця печальна птаха?»

Ніхто не обізвався.

«Хто оздобив народну мелодію таким сильним почуттям? - питав Великий Керівник,