Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

Якщо ти це читаєш, то я, мабуть, мертвий. (Кажу «мабуть» – тому, що ніколи не знаєш, як можуть скластися обставини, і просто заявляти про власну смерть, як незаперечний факт, здається нерозумним і зарозумілим.) Щодо цієї моєї смерті – сподіваюсь, вона була простою, ясною і недвозначною. Сподіваюсь, що вона не створила надто багато метушні. Вибач. (Це читається, наче записка самогубця. Дивно.) Але, знаєш: ти знаєш, що якби я міг залишитися, якби міг продовжувати, я би вхопився за кожну мить; якою б вона не була, ця смерть, ти знаєш, що вона прийшла і забрала мене, наче дитину, яку вкрали гобліни.

Клер, хочу сказати тобі знову: я кохаю тебе. Наше кохання було ниткою у лабіринті, сіткою, під канатоходцем, єдиною реальною річчю в моєму дивному житті, якій я завжди міг довіряти. Сьогодні відчуваю, що моє кохання до тебе має більше густини у цьому світі, ніж маю я сам: наче воно може затриматися після мене, оточувати тебе, берегти тебе, тримати тебе.

Ненавиджу думати про твоє чекання. Знаю, що ти чекала мене усе своє життя, завжди не впевнена у тому, скільки триватиме кожний наступний відрізок очікування. Десять хвилин, десять днів. Місяць. Яким непевним чоловіком я був, Клер, – наче моряк, одинокий Одіссей, який бореться з високими хвилями, інколи підступний, інколи – іграшка богів. Будь ласка, Клер. Коли я буду мертвим – припини чекати і будь вільною. Заховай мене глибоко у собі та виходь у світ, живи. Люби світ і себе у ньому, рухайся крізь нього, наче він не пропонує ніякого опору, наче світ – твоя звичайна стихія. Я дав тобі життя з повною відсутністю діяльності. Я не маю на увазі, що ти нічого не робила. Ти створила красу і смисл, своїм мистецтвом, і Альбу, яка є дивовижною, а для мене… для мене ти була усім.

Коли померла моя мама, цим виснажила мого батька повністю. Вона би це зненавиділа. Кожна хвилина його життя відтоді була позначена її відсутністю, кожному вчинку не вистачало розмаху, тому, що там не було її, щоб оцінити. Будучи юним – не розумів цього, але тепер знаю, як відсутність може бути присутньою, наче пошкоджений нерв, наче похмура птаха. Якби мені треба було жити без тебе – знаю, що не зміг би. Але, надіюсь, у мене є цей образ, у якому ти йдеш необтяжена, і твоє волосся виблискує на сонці. Я не бачив цього на власні очі, лише у власній уяві, що створює картини, що завжди хотіла намалювати тебе сяючою; та я сподіваюся, що це видіння здійсниться у будь-якому разі.

Клер, є ще одна річ. Вагався, чи казати тобі про це, адже забобонно боюся, що сказане може стати причиною того, що це не трапиться (знаю: нерозумно), і також тому, що я щойно говорив про те, щоб не чекати, а це може змусити тебе чекати довше, ніж ти будь-коли чекала. Але скажу тобі, на випадок якщо тобі потрібно буде щось, потім.

Минулого літа я сидів у приймальній Кендріка, коли раптом опинився у темному коридорі дому, якого не знаю. Я трохи заплутався у купі калош, і начебто пахло дощем. У кінці коридору побачив ореол світла довкола дверей, тому повільно і тихцем пішов до них і зазирнув усередину. Кімната була біла і яскраво освітлена ранковим сонцем. Біля вікна, спиною до мене, сиділа жінка, одягнена у светр коралового кольору, на спину спадало довге біле волосся. Біля неї на столику стояла чашка чаю. Мабуть, я спричинив якийсь шум, або вона відчула мене позаду… вона обернулася і побачила мене, а я побачив її. Це була ти, Клер. Цією старою жінкою була ти, у майбутньому. Це було так мило, Клер, настільки мило, що неможливо описати: прийти, наче зі смерті, щоби потримати тебе, і побачити роки, присутні на твоєму обличчі. Більше нічого тобі не скажу, щоб ти могла собі уявити це, щоб це для тебе було неочікуваним, коли настане час, а він таки настане. Ми побачимо одне одного знову, Клер. До того часу – живи, цілковито присутньою у цьому світі, такому красивому.

Уже темно, я дуже втомлений. Я кохатиму тебе завжди. Час – це ніщо.

Генрі

Dasien[68]

Субота, 12 липня 2008 року (Клер тридцять сім)

Клер: Шаріс забрала Альбу, Розу, Макса та Джо кататися на роликах у Рейнбо. Тепер їду до неї додому, щоб забрати Альбу; їду ранувато, натомість Шаріс запізнюється. Двері відчиняє обмотаний рушником Гомес.

– Давай, заходь, – каже він, широко відчинивши двері. – Хочеш кави?

– Звісно. – Простую за ним їхньою хаотичною вітальнею на кухню. Сідаю за стіл, усе ще заставлений тарілками після сніданку, і розчищаю місце,