Читати книгу - "Вибрані романи"

Його перенесли до церкви і поставили, у кріслі, на криласі, перед вівтарем. У руках він тримав розп’яття.

Мій брат і я присіли біля нього, але найближче підійшов Бласіліо-дурник. Він хотів узяти руку дона Мануеля, поцілувати її. А позаяк дехто намагався перешкодити йому в цьому, дон Мануель дорікнув їм, кажучи:

— Облиште, нехай підійде до мене. Агов, Бласіліо, дай мені свою руку.

Дурник плакав од радості. А дон Мануель говорив:

— Кілька слів, діти мої, бо я відчуваю, що сил мені вистачить лише для смерті. Нічого нового не говоритиму. Я вже все вам сказав. Живіть у мирі й радості та очікуйте, що одного дня всі ми побачимося у Вальверде де Люсерна, розташованому там, над горою, серед нічних зірок, що відбиваються в озері. І моліться, моліться до Найсвятішої Марії, моліться до нашого Господа. Будьте добрими, і цього буде достатньо. Вибачте мені провини, які я вчинив, не бажаючи цього і не знаючи про це. А тепер, опісля мого благословення, прокажімо всі один раз «Отче наш», «Радуйся, Маріє», «Вітаю» і, наостанок, «Вірую».

Потім, із розп’яттям у руках, він поблагословив людей — ридаючих жінок, дітей і чимало чоловіків — і, відтак, почалися молитви, які дон Мануель слухав мовчки, тримаючи за руку Бласіліо, який, під звуки молитви, поринув в сон. Спершу «Отче наш» із його «нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі», згодом, Свята Марія з її «молися за нас, грішних, сьогодні і в годину смерті нашої», далі «Вітаю» із «стогнучи й ридаючи в цій долині сліз», і, нарешті, «Вірую». І, дійшовши до «воскресіння мертвих і життя будучого віку», весь люд відчув, що їхній святий віддав Богові душу. Йому не закривали очей, бо він помер із закритими очима. А намагаючись розбудити Бласіліо, ми зауважили, що і він заснув у Богові назавжди. Відтак, нам довелося поховати два тіла.

Опісля, все село вирушило до будинку святого, щоби забрати святині, щоби розібрати по клаптях його убір, щоби забрати все, що можна, як реліквію та згадку про благословенного мученика. Мій брат зберіг його молитовник, серед сторінок якого знайшов висушену, ніби гербарій, гвоздику, приклеєну до листка паперу, а на ньому хрест із датою.

Ніхто в селі не хотів вірити у смерть дона Мануеля; усі сподівалися побачити його таким, як завжди, а інколи бачили, як він прогулювався уздовж озера й відображався в нім, або на фоні гір; усі і далі чули його голос і всі приходили до його могили, довкола якої утворився цілий культ. Біснуваті приходили, щоби торкнутися горіхового хреста, зробленого доном Мануелем з того ж дерева, що й шість дощок, в яких його поховали. А найбільше не могли повірити в його смерть мій брат і я.

Він — Ласаро — продовжував традицію святого та почав записувати все, що почув від нього, — нотатки, які лягли в основу цих спогадів.

— Він перетворив мене в нову людину, у справжнього Лазаря, воскреслого, — казав він. — Він дав мені віру.

— Віру? — перебивала я.

— Так, віру, віру в утіху життя, віру в радість життя. Він вилікував мене від мого прогресизму. Тому що, Анхело, є два типи небезпечних і шкідливих людей: це ті, що вірять у потойбічне життя, у воскресіння плоті, які, будучи інквізиторами, піддають мукам інших, аби вони, зневаживши це життя як минуще, здобули інше життя; і ті, що вірять лише в це життя...

— Як, наприклад, ти, — сказала я.

— Так, і як дон Мануель. Але вірячи лише в це життя, вони сподіваються не знати ніякого суспільства майбутнього, і докладають зусиль, аби заперечити народну втіху в інше життя...

— Це означає, що...

— Це означає, що потрібно допомагати оманливому життю.

Бідний священик, який замінив дона Мануеля на парохії, прибув до Вальверде де Люсерна пригнічений спогадами про святого і довірився моєму братові й мені, щоби ми провадили його. Він хотів лише наслідувати святого. І мій брат казав йому: «Менше теології, чуєш, менше теології; релігії, релігії». Чуючи це, я усміхалася, бо то була наша теологія.

Відтоді я почала боятися за мого бідного брата. Відколи помер дон Мануель, не можна було сказати, що він живе. Він щоденно приходив на його могилу й годинами споглядав озеро. Він відчував тугу справжнього спокою.

— Не дивися стільки на озеро, — казала йому я.

— Ні, сестро, не бійся. Мене кличе інше озеро, інша гора. Я не можу жити без нього.

— А радість життя, Ласаро, радість життя?

— Це для інших грішників, не для нас, бо ми побачили лице Боже, бо з Його очей на нас подивився сон життя.

— І що, ти готуєшся до зустрічі з доном Мануелем?

— Ні, сестро, ні; тепер і тут, у будинку, лише між нами, вся правда, якою б гіркою вона не була, гіркою, як море, що потрапило б до цього солодкого озера, вся правда для тебе, щоби ти була захищеною від неї...

— Ні-ні, Ласаро; це не правда!

— Моя правда.

— Твоя, але й?..

— І також його.

— Не тепер, Ласаро, не тепер! Тепер вір у щось інше, тепер вір...

— Знаєш, Анхело, одного разу, коли дон Мануель сказав мені, що є речі, які хоча й промовляються кимось, інші все ж повинні мовчати про них, я зауважив, що він говорить мені про це тому, що я сказав про ті речі, сказав йому про ті самі речі, а він признався, що вірить, що не один великий святий, мабуть і найбільший, помер без віри в інше життя.

— Таке можливе?

— Ще й як можливе! А тепер, сестро, будь обережною, щоби навіть тут, у селі, ніхто не запідозрив про нашу таємницю...

— Запідозрити? — сказала я. — Якщо б, утративши голову, я й спробувала щось розтлумачити, ніхто не зрозумів би мене. Люди не розуміють слів — вони розуміли лише вашу працю. Бажання розповісти їм щось подібне — це те саме, що прочитати восьмирічним дітям кілька сторінок зі святого Томи Аквінського... латиною.

— Гаразд, отож, коли я піду, молися за мене і за нього, і за всіх.

Врешті, його час також настав. Хвороба, що підривала його міцне здоров’я, здається, загострилася після