Читати книгу - "Гніздо Кажана"

життя, ділити з ним постіль, народжувати йому дітей, зустрічати з ним старість… І раніш не видавався він їй таким, як зараз, а зараз просто щось трапилося з нею, певно, що то була недоречна туга, жаль за Назаром, бажання повернутися до нього, котре прокинулося в ній так невчасно. Не час про це думати, та про таке думати вона вже взагалі не мала би, не зараз, коли має їхати до його — нареченого свого — будинку, коли погодилася стати йому дружиною. Вона дала згоду, вона мала це зробити заради добробуту своєї родини, зрештою, заради Мері, котра аж ніяк не повинна жити у жахливих кімнатах удови Громової, не повинна страждати у злигоднях тільки тому, що батько їхній підпався під ганебну слабкість, й те, що Ліза — бажає чи не бажає, — то не було вже так важливо. Вона мала терпіти.

Кажановський допоміг забратися до карети спочатку Ванді Семенівні, бабусі Лізи, потім маман із Мері, а коли дійшла черга до застиглої Лізи, то він не подав їй руки, як іншим жінкам, а легко вхопив її за тонкий стан міцною рукою й підняв над землею. Від несподіванки вона вхопилася за його широкі плечі, поглянула вниз і зовсім поряд побачила його сірі очі, котрі зараз потемнілися до кольору грозової хмари.

— Я буду рахувати кожен день до нашого весілля, — прошепотів він тихо, так тихо, аби почула лиш вона одна, й вправним рухом підсадовив її до карети. Потім легко заскочив сам, дверцята за ним зачинилися, й карета стрімко зірвалася з місця — геть із рідного міста Лізи, кудись у невідоме майбутнє, де вже не буде звичних їй з дитинства місць, і Назара не буде в житті її там, куди мчала їх багата, лискуча чорна карета Кажановського. Не повернути їй більш колишнє кохання, і як то не було гірко — мала зосередитися на майбутньому, мала змиритися з шлюбом із чоловіком, котрий усівся в кареті на сидіння навпроти неї, поряд із геть розчервонілою Мері, й потемнілі очі його з незрозумілою напругою вп’ялися в її лице. Й цей новий погляд його, котрого вона раніш якось не помічала за ним, — він наче діяв їй на нерви, викликаючи незрозуміле, не надто приємне почуття, під владою котрого хотілося їй знову втекти від нареченого, заховатися кудись, та як це зробити в кареті, котра швидко мчить уперед? За хвилину вона не віднайшла нічого кращого, як просто заплющити очі й удати, що задрімала, зобразити втому, аби не бачити його незрозумілого й пильного, наполегливого погляду, та все одно, навіть з заплющеними очима, вона відчувала на собі його погляд так гостро, мов він простягував руку й доторкався до неї своїми довгими, сильними пальцями.

Так, удаючи поснулу та погойдуючись у кареті, Ліза й справді несподівано для себе задрімала, й пробудив її гучний, просто оглушливий удар грому. Вона схопилася, відразу ж широко розплющивши великі зелені очі, й ледь роздивилася у напівпітьмі лиця Мері та Кажановського навпроти. Потім яскраво-рожевим спалахом сяйнула блискавка, й вона змогла роздивитися обличчя сестри — бліде та перестрашене, й Мері ледь не тулилася до спокійного, трішки замисленого Кажановського. Поряд Лізи маман з напруженим лицем дрібно-дрібно хрестилася й шепотіла собі під носа молитву, котру Ліза пам’ятала ще з дитинства й котра заспокоювала її часто під час розгуляння погрозливого негоди, — «Свят-свят-свят, Господь Саваоф, свят…» Маман вірила в силу тої молитви проти грози та блискавиць.

Ліза заблимала заспаними очима.

— Що трапилося?

— Нічого, — почувся спокійний та впевнений голос Кажановського. — Просто гроза… — Новий, надзвичайно оглушливий удар грому змусив Мері застогнати, й, забувши про всі правила, вона прямо таки вчепилася побілілими пальцями в рукав сюртука сусіда, на що той лиш поблажливо всміхнувся. Коні дещо настрашено заіржали, й наступної миті карету досить неприємно та відчутно струсонуло.

Маман ревно захрестилася.

— Господи, помилуй, як же гримнуло!

— О, для нас це звична річ, — промовив Роман Якович.

— У вас так часто трапляється бути негоді? — Ліза недовірливо поглянула на Кажановського, лице котрого ледь виднілося у напівтемряві, яка знову запанувала в кареті. — Дивно, але у нас, у Миргороді, майже увесь час ясна та гожа днина, грози не було давно…

Кажановський тихо розсміявся.

— Так то у вас, у Миргороді. А у нас тут часом таке трапляється! Чи ви не знаєте, що мій пращур був, за переповідками, чаклуном?

Щось у його голосі — холоднувате та вороже — змусило відчути Лізу, як спиною прокотився неприємний холод якогось… наче потойбічного страху.

— Щось чула, — обережно відповіла вона.

Кажановський незрозуміло гмикнув.

— Щось чули? А я з цим зростав і все чекав з острахом, що ось будь-якої миті в мені може прокинутися дух невпокоєного пращура-чаклуна Данила Кажана і я одним лиш поглядом зможу відчиняти замкнені двері, або ж заввиграшки запалювати вогники на свічках, або ще щось подібне. Хоча всі чекали, що ці здібності вспадкує Ярослав, дуже вже він вродився схожим на чаклуна-пращура, а зараз так особливо сильною зробилася та схожість.

Маман перехрестилася.

— А… а він успадкував? — якось невпевнено, нерішуче запиталася вона, й Кажановський знову розсміявся.

— А хто його знає? Ярослав дуже потаємна людина, завжди таким був, а після самогубства дружини та його потаємність, мені так видається, й узагалі набула хворобливих форм. — Він легенько стиснув маленьку ручку Мері. — Але давайте полишимо цю розмову, поки наша чарівна Марія Павлівна геть не знепритомніла від страху. Не звертайте уваги, моя люба, на ті теревені про чаклунів та нечисть. То я просто так жартував з Елізою та вашою маман, нехай мені за то язик дурний всохнеться. Усі ті розмови про чаклуна Данила Кажана — то все є побрехеньками старих пліткарів та пліткарок, чого вони тільки не навигадують. Так що не бійтеся, люба Марія Павлівно, то все вигадки, котрі не мають попсувати вашого перебування у моєму маєтку.

Мері вдавано хоробро посміхнулася.

— А я й не боюся, — запевнила вона, хоча голос її тремтів від страху, похмуре надвечір’я, що западало навкруги, залило яскравим світлом блискавки, а грім, мов насміхаючись із її неправдивих слів, ударив з новою силою.

Карета різко звернула.

— Майже приїхали, — весело сповістив Кажановський.

Ліза побачила, визирнувши у віконце, що карета стрімко котиться широкою дорогою, обсадженою стрункими ясенями, а за завісою дощу, котрий лився на землю, темніють