Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"

- Вертаймося, Васильку, ми його, певно ж, не знайдемо! А навіть як знайдемо, ти ж сам казав, камінця нам у нього не відібрати. Може, то і є ті білі саламандри, про які говорив Професор?

- От, чортяка смалений! - вилаявся на адрес володаря слідів Василько.  - Ніби справді у болото провалився. Ось тут із купини стрибнув, а на тому боці вже ніяких слідів. Треба на тому березі глянути.

 Хлопці закачали штани й полізли у воду. Озерце було мілке й ледь сягало хлопцям колін. Навколо друзів, у досить прозорій, як для баговиння, воді, плавало декілька мальків і хмари пуголовків. Сполохані жителі метушилися  в замкненій водоймі, їх, здається, тут споконвіку ніхто не турбував.

- Куди він дівся? Ми весь берег обдивилися й ніяких слідів. Тут цьому Лохнеському чудовиську, точно, сховатися ніде? Хотів би я його побачити, саламандра, то чи не саламандра?

Василько видряпався на сухе й викручував промоклі штани. За ним виліз із води й Миколка. Він уже жалкував, що кинувся в цю безнадійну погоню. А найбільше його турбувало, що нічого вдома не сказав про свою мандрівку. Якщо батько дізнається, що знову ходив на болото, бути йому битим.

Високо в небі над хлопцями висіло розпечене сонце. Воно було в зеніті й добряче припарювало. Повітря, сповнене вологи ставало липке й тягуче. На заході гуртувалися в купки темно-сірі хмари. Стояла абсолютна тиша. Навіть набридливі комарі, що не пропускають тут жодної живої душі, ліниво дрімали під вузькими листками осоки. Усе свідчило – пообідньої грози не минути.

  Хлопці сіли обсихати, та хоча сонце й припікало, проте від високої вологості повітря, одяг висихав повільно. Друзі розляглися на острівку в легкому запамороченні від спеки.

- Вертаймося! Не хочу вже більше йти за тим камінцем, – порушив мовчанку Миколка. – Я вдома нічого не сказав, та й парить, мабуть, на дощ.

- Давай вертаємо й підемо до того місця, де бачили Професора, може йому вдалося від тих харцизяк утекти. - Василько підвівся й оглянув місцевість. -  Знаєш, Миколко, а я утямки не візьму куди це ми забрели.

- А й, справді, місце незнайоме. Ні стежки поблизу, ні дороги. Ти, хоч знаєш, як назад вибратися?

- Виберемося! Тут блудити ніде. Трохи прямо пройдемо й вийдемо на дорогу. Не хочеться мені назад у ліс через чагарники дертися. Проте звідси, ми не втрапимо на вчорашнє місце, треба повертати до лісу.

- Я б із задоволенням вибрався із цього мокротиння, навіть у густий ліс.

- Добре, підемо навмання.

 Попереду мерехтіла в нагрітому повітрі синя стіна далекого лісу. Хлопці, петляючи між водяними перешкодами, пішли в цьому напрямку. Скоро вони вийшли на тверду дорогу.

Та цей шлях з’явився нізвідки – виник просто серед болота. Він ішов прямо - прямісінько, як випущена стріла. Дорога була тверда, укрита шестигранною бруківкою. Ніколи ще в цих місцинах, ні  Миколка, ні Василько не бачили цього шляху, що ніби розрізав Пустомитське болото навпіл.

- Мабуть, військова траса. Я чув, якось у сільмазі дядьки розповідали про секретну трасу через болото. Ще казали, що цей шлях може запросто зникнути під водою.

- Нісенітниця. Наслухаєшся всяких розповідей. Давай дізнаємось куди вона веде.

- Добре, давай! Але було б краще щоб поближче додому.

- Згода! Тоді в яку нам сторону?

- Мабуть, сюди!

 Хлопці навмання вибрали напрямок і попрямували по загубленому посеред багна шляху. Вони йшли довгою дорогою посеред безкрайого болота.  Ні шляхові, ні баговинню, здавалося, не було кінця; а позаду їх, затуляючи обрій і сердито нашіптуючи громом, росла тяжка темно-сіра хмара.

Друзі йшли непоспішливо, обговорюючи  свої вчорашні й сьогоднішні пригоди:

- Васю, а як ти думаєш, Професор врятувався?

- Не знаю, я то в нього зброї не бачив, а постріли нам не приверзлися.

- А ще скажи, звідки там «Джип» серед болота? Там же ніякої дороги поблизу. Може він, як амфібія, по воді плаває? А, може, його той великий звір закинув в багно?

- Хто його зна. Із чого б це звіру кидатись на Джипа?

- Вони в нього камінця забрали, от він і розлютився? Я якось фільм дивився, як монстр скарб охороняв. Не дарма ж, слід велетенського звіра схожий на літеру, що висвітлювалися в камені -  Миколка глянув на свою долоню – напис був чіткий, хоча на руці присохла багнюка.

- Видно лютий  він той звір, раз  машину туди закинув.

- Нащо ми брали того камінця? Ще на нас накинеться.

- Не скигли, Колю, камінця у нас немає. Тоді чого б йому на нас нападати? Шкода я фотоапарата не захопив. От сфотографувати б цього звірюку, прикидаєш, як  би ми  прославилися.

 Хлопці зупинилися. Дорога закінчилася, прямо, посеред болота. Було враження, ніби вона спустилась під воду. Іти далі було нікуди.

Розділ 8. Розслідування

  Молодий дільничний інспектор поліції -  старший лейтенант Максим Онищенко, сидів у задушливому кабінеті й перебирав папери. На столі перед поліцейським лежала невеличка купа скарг і заяв від односельців: дві від баби Євки, яка десять років шукає зниклу корову; ця від Грицька Непийводи - на дружину,  що побила його нетверезого; та цієї жінки сам інспектор побоюється, дуже вже крута жінка; ось від Явдохи, скаржиться на сусідських курей, що порозгрібали її грядки; он від Одарчиного Степана на неякісний самогон, який придбав у Калини; ця заява знову на Калину, що торгує самогоном, правда, уже анонімна; тут бійка на подвір’ї Калини.

  Максим відклав папери і журливо поглянув у вікно. Хіба про таку службу мріяв він, поступаючи в школу поліції. Сенсаційні розслідування, викриття, погоні – це справжня чоловіча робота. А тут, звичайнісінька рутина, за півтора року служби ніякої нормальної справи, хоча дільниця велика – мало не щодня, три села треба об’їхати.

- Парко щось сьогодні. - Старший лейтенант відчинив закіптюжену кватирку й повернувся до своїх паперів.

 «На дискотеці побились двоє молодиків напідпитку » - заява від Сані місцевого диск-жокея.

 Через кватирку, гуркочачи як справжній бомбовоз, влетіла здоровенна зелена муха. Вона почала самовпевнено, по-хазяйськи кружляти по кабінету, час-від-часу з розгону ударяючись у шибу, при цьому дзижчання було настільки набридливе, що ніякі, навіть залізні