Читати книгу - "Olya_#1"

тортури, зґвалтування, злягання і таке інше. Ні, ясна річ, багато дрімерів використовують для роботи й більш легальні джерела на кшталт досвіду всіляких ветеранів, поліцейських, жертв масових заворушень, стихійних лих, хвороб і т. д. Або хоча б сканують різними способами мізки реальних засуджених вбивць та їхніх жертв. Але в середовищі поціновувачів, а таких нині хоч греблю гати, то все вважається ваніллю для новаків, от.

І реально виходило так, що бралась жертва, якась злидота зазвичай, але могли бути варіанти — їй ставились агенти або відповідний софт, що фіксує всі відтінки емоцій, відчуття, аналізує на різних рівнях пам'яті і т. д., таке саме ставилось убивці і… Тоді все це віддавалось дрімерам, і вони вже на основі цього «творили», даючи волю фантазії. Звісно, з одного убивства чи ще чого такого можна було в принципі наклепати купу дрімів, але не безкінечну ж купу — клієнти жадали нових вражень і…

Макс здивувався — як виявилось, він не знав цих тонкощів. Але він не знав і ще однієї речі, яку тепер дізналась Оля, передивляючись дані, видобуті з інтерфейсу Мар’ям. Мар’ям, як виявилось, не так давно втрапила в компанію, котра розважається не тільки важкими дрімами, еге ж. Насправді важкі дріми — то дурниця. Оля ще з юності чудово знала, що серед еліти існує щось на кшталт моди на тяжкі дріми — тепер це підтвердилось на практиці. Побутувало навіть щось на зразок дурнуватих вірувань, що треба, мовбито, переступити через себе, відкинути нав’язану мораль і уявлення про добро і зло, бла-бла-бла, «вийти за межі себе», і тоді, мовляв, тобі щось там трансцендентне відкриється. Ага, бісяться з жиру, — думала Оля. Зрештою, вона розуміла, що реально цілком заборонити хоча б ті ж «психопатики» навряд чи можливо. Не кажучи про те, що ніхто реально не буде судити оцю золоту молодь, та, відверто кажучи, — вони не особливо в чому і винні. Вони розробляють ці дріми? Ні. Злидота в світі і так мре пачками? Так. Злидота мочить одна одну на втіху еліті? Злидота продає власне нікчемне життя? На бога — Оля краще за Макса, краще за всіх ЇХ чудово розуміла, що все от оце — пустий базар. В усякому разі — пришити Мар’ям чи її друзям щось навряд чи вдасться, окрім хіба що неповаги до свого здоров’я.

Але було ще дещо. Кіберспорт. О, так — вона знайшла і це. Вони навіть проводять турніри, виявляється… Кіберспорт буває різний, але зазвичай різноманітні змагання в віртуальному просторі так не називаються — це надто загально і незрозуміло. А от люди в темі, як Оля, знають, що зазвичай називають кіберспортом. Так називають полювання на людей.

3.

Насправді — не обов’язково саме полювання. Є купа варіантів таких розваг — на будь-який смак. Але ріднить їх те, що люди у віртуальному просторі РЕАЛЬНО помирають. Оля знала, як це робиться — існує специфічне програмне забезпечення, саморобне, ясна річ, існують особливі пристрої, зазвичай — «тілесні», на основі тих же ботів… І кажучи стисло — якщо людину застрелити в дрімі, то її фізичні нутрощі РЕАЛЬНО пропалить наскрізь. Отак це відбувається. Тобто в теорії можна влаштовувати хоч двобої, але на практиці інтерфейс Skytek дуже і дуже зламостійкий, і реально його хакнути саморобним софтом майже неможливо. «Тіло» такого інтерфейсу — зациклений сам на собі організм, який дасть тобі здохнути від якогось домашнього хаку ну в оста-а-анню чергу. Не кажучи, що це все ж обов’язково зафіксується і ввімкнуться усі які тільки можна аларми…

Саме тому зазвичай все й зводиться до полювання або й просто банальних тортур і вбивств — ловлять, розводять чи підкуповують апатридів, заганяють їх у дрім і там роблять з ними, що захочуть. Отак це і робиться. Штука підсудна по саме нікуди.

Оля систематизувала увесь цей нудотний матеріал і склала детальний звіт для Skytek — починаючи від проникнення в кімнату з підробним допуском корпорації, спроби зламати її захист, агресії та погроз і закінчуючи хард-дрімами, підозрілими друзями та підозрою на «кіберспорт». Вона оформила це все як адмін, прикріпила офіційну заяву по формі і відправила. Ясна річ — їй одповіли, що заява прийнята і розглядається. Буде проведене ретельне розслідування. Хто б сумнівався?

Десь через півгодинки ремонтний дрон прилетів і поміняв їй захисну систему дверей. Причому так, що до кінця проживання ніхто сторонній не міг зайти в її кімнату, окрім як тримаючись із нею за ручку.

Можна було б і забути, але Оля передбачала, що історія не закінчилась. Так і вийшло. На другий день, просто на лекції їхнього куратора, до неї надійшло два відео. Обоє — записи з дрімів її зведених брата та сестри. Брат у якійсь космічній стрілянині для підлітків буцається з вигаданими прибульцями, а сестричка грається в яскравому намальованому дрімі з веселими різнокольоровими звірятками. Потім прийшло повідомлення:

«Якщо хочеш ще раз побачити їх живими — завтра в 20:00 в студентському парку. Приходь сама.

Ти знаєш, хто це.

Цілую».

Оля перевірила час — було 11:43. Вона там же на лекції терпляче оформила нову заяву і відправила в Skytek. Після цього ввімкнула детальний запис усіх своїх дій і поставила таймер зворотного відліку на добу.

Наступну добу вона прожила як зазвичай — слухала лекції, тренувалась у залі та на тренажерах, обідала, з’їздила з новими подругами в місто, вешталися там по торгових центрах — ті одно міряли модні шмотки, а Оля між іншим купила собі портативний захоплювач пам’яті виробництва компанії Apfel — у неї на нього пішло півстипендії. Затим вони дивилась дурнуваті «сюжетки» в парку розваг, декілька з яких так сподобались Олі, що вона придбала собі парочку на «льодяниках». Дроїд-продавець запропонував їй скинути стрічки через мережу, але вона наполягла на старомодних льодяниках — подруги з неї лише подивувались… Потім вони гуртом повечеряли в дешевому ресторані, і Оля, ні словом не обмовившись про листи і все з ними пов’язане, вернулась у кампус, там підготувала деякі завдання на завтра і обережно розмонтувала стереопринтер, розклавши деталі у себе на ліжку.