Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Дякую.

Він узяв дві: одну застромив до рота, а другу сховав у кишеню. Ще навіть не затягнувшись, він розвернувся до Бет спиною. Лорен бачила, як Бет проводжає його очима: він знову повернувся до її сестри.

— Як тобі в «БейліТенантсі»?

— Нормально, — знизала плечима Бет. — Добре.

Вона постаралася підпустити в голос ентузіазму, але їй не дуже це вдалося. Лорен її розуміла. У відділі архівації даних платня мізерна, навіть як на початківців, а офіс міститься в підвалі. Щоразу як доводиться туди спускатися, Лорен відчуває, як їй бракує денного світла.

— Тобі подобається працювати з сестрою?

— Так, ще б пак, — відповіла Бет, і цього разу ентузіазм був непідробний. — Тільки завдяки їй я взагалі отримала роботу. Вона за мене поручилася.

— А де ти працювала раніше?

Бет метнула на неї погляд, і Лорен злякалася, чи не ляпнула чогось недоречного.

— Та так, не могла знайти роботу.

— А!

Бет затягнулася, видихнула хмару диму.

— Вибачте. Я дуже вдячна за цю посаду. Просто оце все, — вона обвела жестом галявину, — трохи не для мене.

— Та я впевнена, що нікому це не подобається. Окрім, може, Данієля.

Зненацька Лорен згадала про Алісу й підвела погляд. Куточок, де вони стояли з Данієлем, спорожнів; Лорен побачила Данієля на протилежному кінці галявини. Вони з сестрою трохи відійшли від гурту, спостерігаючи за присутніми. Аліси ніде не було.

Долинув віддалений гуркіт грому, всі обличчя звернулися до неба, а розмови притихли. Лорен відчула на чолі першу краплю.

— Піду перевірю, чи сховала наплічник у намет, — сказала вона, і Бет кивнула.

Лорен перетнула галявину й почала пробиратися поміж туго напнутими мотузками. А сестри непогано впоралися з наметами, подумала вона, опускаючись навколішки й розстібаючи змійку.

— Алісо!

Аліса здригнулася. Вона сиділа посередині намету, схрестивши ноги й похиливши голову, а її обличчя заливало неприродне блакитне світло. На колінах у неї лежав мобільний телефон.

— Чорт, — притисла Аліса телефон до грудей. — Ти мене налякала.

— Вибач. З тобою все гаразд? Їсти хочеш? Усе вже готове.

— Та я не хочу.

— Точно? Що ти робиш?

— Нічого. Справді, в мене все гаразд. Дякую.

Аліса натиснула на кнопку, екран телефону згас, і разом зі світлом згасло її обличчя. Голос її звучав дивно. На мить Лорен здалося, що Аліса плакала.

— Чого хотів Данієль? — поцікавилася Лорен.

— Нічого. Це щодо порядку денного загальних зборів.

— А це не могло почекати?

— Звісно, могло. Але ж ти знаєш Данієля.

— А...

У Лорен, яка застигла навприсядки біля входу, вже боліли ноги. Чути було, як над головою стукотить об парусину дощ.

— Це твій мобільний? Я думала, ти його здала.

— Я здала робочий. До речі, а ти свій узяла?

— Ні, не можна ж було.

Пролунав короткий різкий смішок.

— Ну звісно, ти не взяла. Байдуже. Тут усе одно нема зв’язку.

— Кому ти хотіла подзвонити?

— Нікому, — озвалася Аліса, але по паузі додала, — Марш.

— Все гаразд?

— Так... — Аліса прокашлялася. — Так, усе добре. У неї все добре.

Вона тицьнула на кнопку, й екран знову засвітився. Очі в неї і справді були на мокрому місці.

— Так і нема зв’язку?

У відповідь — мовчання.

— В тебе точно все нормально?

— Так. Я просто...

Почувся глухий удар, з яким телефон закинули в наплічник.

— Мені дуже треба подзвонити.

— Марго шістнадцять, Алісо. Вона витримає кілька днів сама. А в неділю ми з нею побачимося. На врученні нагород.

Лорен відчула, що в її голос закралася гірка нотка. Аліса, здається, не помітила.

— Я просто хотіла пересвідчитися, що з нею все добре.

— Звісно ж, добре. Марго впорається. Коли таке було, щоб Марго не впоралася? — Лорен примусила себе набрати в груди повітря. Аліса явно була засмучена. — Послухай, я тебе розумію. Я теж переймаюся через Ребекку.

І це ще було м’яко сказано. Іноді Лорен здавалося, що вона ще жодної ночі не спала нормально за ті шістнадцять років, відколи народилася донька.

Відповіді не було. Почувся шурхіт, потім блакитний екран знову засвітився.

— Алісо!

— Я тебе чула, — неуважно буркнула Аліса, яка вдивлялася в телефон у себе на колінах. Риси її обличчя здавалися різкими.

— У Марго ж усе добре виходить. Танцювальну відзнаку отримала і все таке, — сказала Лорен, відчуваючи, що в голос знову повернулася гіркота.

— Мабуть. Я просто... — почулося зітхання. — Я дуже хочу, щоб у неї все було гаразд.

— Так. Ну... Я тебе розумію.

Лорен подумала про власну доньку, яка лишилася вдома. Зараз час вечері. Лорен спробувала уявити, чим займається Ребекка, й серце звично провалилося у п’яти.

Аліса потерла долонями очі. Зненацька рвучко підвела голову.

— А чому надворі так тихо?

— Дощ. Вечірка закінчилася.

— Данієль пішов?

— Думаю, вони всі пішли.

Обігнувши Лорен, Аліса вилізла з намету, дорогою наступивши їй на палець підбором черевика. Потираючи руку, Лорен вилізла слідом. Галявина вже спорожніла. Близнючок ніде не було, але крізь парусину їхнього намету пробивалося світло ліхтарика. Посеред галявини стояла Джил, під саме горло застебнувши куртку й накинувши каптур. Вона колупала виделкою свою вечерю, задивившись у пригасле багаття, в якому з сичанням випаровувалися краплі дощу. Почувши шурхіт, вона звела очі.

— Ось ви де, — окинула вона жінок поглядом. — Алісо, я дуже сподіваюся, що ти не порушуєш правила.

Пауза.

— Даруй?

Джил кивнула на телефон в Алісиній руці.

— Телефони заборонені.

Лорен чула, як Аліса видихнула.

— Та знаю. Вибач. Я геть забула, що він у наплічнику.

— Тільки щоб Брі й Бет не бачили. Правила однакові для всіх.

— Знаю. Не побачать.

— Зв’язок тут є?

— Немає.

— Ну що ж... — зронила Джил. Останні жарини в багатті з сичанням згасли. — Тоді він тобі все одно не допоможе.

Розділ 6

Фок і Кармен витріщилися на Кінга. Гвинтокрил у небі почав знижуватися, й виляск лопатей гучнішав.

— Не знав, що у Ковача був син, — нарешті мовив Фок.

— Ні, ну, це ж була не взірцева родина. Зараз дитині має бути під тридцять — позашлюбний плід інтрижки Ковача з офіціанткою в місцевому барі. Інтрижка закінчилася народженням