Читати книгу - "Травнева сніжинка, Anku Whitefox"

Сьогодні панувала буря. Відпочиваючи у кімнаті, Юкі прислухався до завивання вітру за шибкою.  

У голові промайнув скутий льодом кленовий листок. Юкі згадав відчуття, що з’явилося тоді. Поглянув на скло і вирішив, що немає сенсу відкладати. Він уже достатньо вмів, тому міг бодай спробувати втілити свою мрію.  

Юкі торкнувся пальцем вікна і прикликав силу. В його спогадах прокручувалися образи ліду, що наростав, та утворення сніжинки. Холод пройшовся гладкою поверхнею, заповнив непомітну тріщинку в ній. Від неї пішов по ще менших борознах, фарбуючи їх білим.  

Очі Юкі розширилися. Якби не сила, він би ніколи не дізнався, скільки нерівне в дійсності скло. Тепер на ньому красувався візерунок і за формою нагадував пелюстку. Юкі на неї поглянув у невірі. Йому вдалося! Він скочив із підвіконня вниз, наче інший кут погляду міг змінити його творіння, та плеснув у долоні.  

Затим спробував зробити ще, і ще, доки остаточно не впевнився у своїх можливостях.  Юкі ніяк не міг намилуватися зробленими ним візерунками.   

Можливо, йому вдалося, бо згадки про їхнє утворення взимку все ж лишалися у  пам’яті. А можливо, сила, після частих тренувань, сама підказала, як нею користуватися. Зараз це було неважливо. Тоді він вирішив, що, хоча гарні речі створювати не потрібно, він усе одно робитиме їх: просто, бо вони йому подобалися.  

Після того дня, вже не було такого, щоби майстер давав завдання на координацію кілька днів поспіль. Зазвичай, він чергував теми їхніх уроків. Юкі знову міг слухати його пояснення і відповідати на запитання та користуватися силою. Легко було далеко не завжди. Фізичні вправи нікуди не поділися, але він із часом звик до них, вже не відчуваючи таких проблем. 

Юкі навчився створювати вітер із дрібнесеньких уламків льоду і любив прикликати його, коли виходило сонце, аби подивитися на гру світла.  

З іншими предметами складнощів не було. Він збагнув, що вчитися набагато приємніше, коли не треба чекати, поки до інших дійде щось дуже просте, або коли він сам чогось не розумів, але мав вирішувати завдання. Вчителька час від часу хвалила його. Одного разу навіть сказала, що Юкі випереджає своїх однолітків, від чого той відчув приплив гордості за себе.  

Таке життя йому подобалося. Він звик бути єдиними учнем у приміщенні, звик до тиші, уваги, напрямленої виключно на нього.  

Але також в якийсь момент Юкі відчув щось нове ― дивний холод усередині.  Цей не залежав від температури надворі. Він міг з'явитися, коли Юкі йшов із занять чи вкладався спати. Холод розтавав, коли батьки говорили з ним, а от під час їхньої довгої відсутності ставав майже нестерпним. 

В деякі дні тиша починала сильно тиснути на Юкі, і тоді він одчиняв вікно, аби почути людські голоси чи навіть вибігав надвір. 

Одного ранку він неочікувано збагнув, що хоче піти до школи, почути шум голосів і побачити однокласників, особливо Канну. Воно було дивним, адже до того школа Юкі не приваблювала. Він, не розуміючи, міркував над цим, аж доки не прийшов час занять. Тоді відкинув думку ― уроки майстра вимагали повного зосередження. 

 Але наступного дня бажання не тільки не зникло, а й посилилося. Тому Юкі, подумавши якийсь час, обережно запитав: 

― Мамо, а чи можу я повернутися до свого класу? 

Вона здивувалася: 

― Навіщо? 

― Просто цікаво. 

― Звісно, це можливо, ― протягнула мати. ― Але не матиме жодного сенсу. Ти вже випереджаєш всіх своїх однолітків, тому навчання з ними буде просто марним витрачанням часу. Доцільніше, мабуть, було б піти у клас старше, ― тут він активно захитав головою, але вона й сама не розглядала цієї ідеї: ― Проте, знову ж таки, навіщо? Ти особлива дитина Юкі. Тому ти заслуговуєш на особисте навчання. Хіба варто обирати гірше, коли є краще? 

― Немає. 

― От і воно.  

Юкі замислився. Мати права: навчатися одному ― краще. І все ж, чомусь, його трохи засмутила думка, що життя, отримане ним кілька місяців тому вже не може бути зміненим. Він знову підняв голову: 

― Але я можу тільки прийти до свого класу? Подивитися, як там всі. 

Мати кивнула.  

 ― Дякую! ― радісно вигукнув Юкі, складаючи руки перед собою 

Наступного понеділка він пішов із занять раніше та напрямився з матір’ю до школи. В цей час у його класу закінчувалися уроки. Стоячи перед знайомими дверима, Юкі відчував, як від хвилювання серце калатає в горлі. Він давно не бачився з однокласниками, а до того не часто з ними спілкувався. Якою ж буде їхня реакція? 

Юкі постукав сам, і секунди потому здалися йому неймовірно довгими.  Відчинив його однокласник. На якийсь час він застиг із враженням на обличчі, а далі повернувся до класу, вигукуючи: 

― Він прийшов! 

― Таке повідомлення мало не дуже ввічливий вигляд, ― зауважила класна керівниця. Вона випрямилася, сяючи усмішкою. ― Юкі, ми раді вітати тебе, тут знову! 

― Я теж радий вас бачити. 

― Що ж, діти, може поки поговорити з Юкі. 

Більшість класу дивилася на нього, як на оголошення свята. Деякі миттю повскакували з місць і його обступили, втім, тримаючи помітну дистанцію.  Він розгубився, та, на щастя, йому не довелося вигадувати, що робити. Однокласники самі почали вітати і розпитувати Юкі. 

― Ти справді був на огляді талантів? ― майже благоговійно спитала одна дівчинка.  

― Так. 

Вона покивала з широко розкритими очима. З її вигляду скидалося, наче дівчинка дуже пишалася розмовою з Юкі. Лунали інші запитання. Він, спершу невпевнено, а далі сміливіше, розповідав про огляд і про своє життя потому. І, звісно, показував свої вміння. Більшість приходила від них у захват, були і ті, хто, сидячи за партами, кидав на нього невдоволені погляди. Все наче було добре, проте щось видавалося Юкі дивним. 

― А можна піти додому? ― раптом гучно втрутився Шухо.  

Учителька відказала:  

― Ще уроки не закінчилися. Кому немає чого робити, може відкрити підручник і читати там, де ми зупинилися. Ми зробили цю частино заняття вільною задля  відвідин Юкі.