Читати книгу - "Історія держави і права України"

першої належали рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на умовах «ряду» (договору). Чисельним різновидом рядовичів були закупи — селяни, які розорившись, брали у феодалів «купу» (позику) і за це мали працювати у їхньому господарстві. До відробітку боргу вони втрачали значну частину своєї правоздатності й опинялися в становищі, близькому до невільників. Позикодавець мав право фізично карати закупа «за вину». У разі неповернення купи він перетворювався на холопа.

Холопи, челядь повністю залежали від феодалів і були їхньою власністю. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав. В Руській правді термін «челядин» має широке поняття і стосується різних категорій залежного населення. Джерелом формування челяді на Русі був, переважно, полон. Соціальне становище холопа було аналогічним рабському. Життя холопа захищалося лише стягненням ”урока” (відшкодування), він не міг виступати свідком, не був суб’єктом злочину. За злочин холопа відповідав феодал, він же отримував «урок», якщо хтось неправомірно вбивав холопа. Руська правда встановлювала відповідальність за надання допомоги холопу-втікачеві та обов’язок сприяти тому, щоб його було спіймано. Джерелами холопства були: самопродаж чи продаж батьками дітей, вступ на службу до феодала «без ряду», народження від холопів, одруження з чужою рабинею, продаж боржника, який збанкрутував, безнадійна заборгованість, покарання за злочини. У холопство навертали також закупів-втікачів. Проте холопи могли самі викупити себе на волю чи, як повідомляє Данило Заточник, бути звільненими феодалом за вірну службу. Холоп міг одержати волю через суд.

Окремий прошарок населення, за Руською правдою, становили ізгої — люди, які вибули з однієї соціальної верстви і не потрапили до іншої. Найчастіше на ізгоїв перетворювалися смерди, які в процесі феодалізації втратили зв’язки з общиною, та холопи, які викупилися чи були відпущені на волю. Матеріально незабезпечені, вони змушені були проситися під владу пана або під патронат церкви і згодом ставали залежними від землевласників. Ізгоями могли стати й вихідці з вищих верств суспільства: збанкрутілі купці, діти священиків, які не навчилися грамоті, князі-сироти, які втратили «причетність» до руської землі. Такі ізгої вважались вільними доти, поки не потрапляли до когось в услужіння. Під патронатом церкви перебували також прощеники (в минулому вільні, а потім феодально залежні люди, які були ”прощені” паном, тобто відпущені на волю) та задушні люди (холопи, яких феодал відпустив на волю за заповітом).

Державний устрій

Давньоруська система політичної влади була заснована на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму. Існує ряд концепцій руської державності. С. Соловйов основу давньоруської державності вбачав у династичних князівських стосунках і, виходячи з цього, заснував «родову теорію», за якою Русь перебувала у сімейно-родовому володінні Рюриковичів. Цього підходу дотримувався В. Ключевський, який вважав князівську династію елементом політичної єдності держави.

B. Сергєєвич, виходячи з теорії договірного права, замість родової єдності на перший план виводив міжкнязівські угоди із взаємними зобов’язаннями.

За М. Костомаровим державна організація Русі походить від племенної організації, яка згодом стає земською організацією і набуває елементів державності. Тому він уявляв Русь федерацією князівств, очолюваних представниками єдиного княжого роду.

Концепцію походження Русі як земської держави відстоював М. Владимирський-Буданов. Рід, община, волость все це послідовно пережили східні слов’яни на шляху послаблення кровних та посиленням територіальних засад їхньої єдності. Вища форма — „земля” є союзом волостей і передмістя під владою старшого міста. Органи влади, на думку М. Владимирського-Буданова, виражали інтереси усієї руської землі, отже земська держава мала „народний”, надкласовий характер.

На думку О. Преснякова, Русь не можна визначити ні як єдину державу, ні як федерацію. Одночасно існували багато невеликих держав.

C. Юшков вважав Київську Русь комплексом окремих держав, пов’язаних між собою системою сюзеренітету — васалітету.

Безперечно, Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова. Періодично вона набувала ознак клаптикової ранньофеодальної імперії, міжкнязівської федерації або конфедерації під колективним правлінням династії Рюриковичів.

У період феодальної роздробленості (ХІІ-ХІІІ ст.) вона дедалі більше перетворювалася на конгломерат самостійних князівств, зв’язаних відносинами колективного сюзеренітету. Руссю вже правив не лише Великий князь київський, а й ряд інших сильних князів, які сиділи в удільних столицях і мали наділи у Київській землі. Основним змістом міжкнязівських відносин стає юридично закріплене поняття вотчинних володінь.

Переважна більшість сучасних дослідників визначає Київську Русь за формою правління як ранньофеодальну монархію.

Центральне управління уособлювали Великий князь, боярська рада, князівські з’їзди (снеми) та віче. Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у державному устрої Русі..

На чолі держави стояв Великий князь київський. В ІХ-Х ст. його повноваження обмежувалися керівництвом дружиною, організацією воєнних походів, збиранням данини, охороною кордонів, дипломатичною діяльністю, здійсненням судочинства на основі звичаєвого права. Київські князі тоді володіли переважно київською землею. Князівства племен зберігали певну автономію. Вони сплачували Києву данину й залучалися до участі у воєнних та зовнішньополітичних акціях. З кінця Х ст., починаючи з Володимира Великого, Великий князь розглядається як верховний володар і розпорядник усієї землі держави. У зв’язку з ускладненням структури війська (дружина, війська васалів, ополчення) зростає обсяг його діяльності як воєначальника. Функції щодо захисту кордонів передбачають організацію сторожової служби, будівництва укріплень, встановлення й підтримання зовнішніх зв’язків. З’являються нові функції: господарсько-розпорядчі (організація будівництва шляхів, укріплень, мостів та ін.), придушення народних повстань, опору пригнічених, керівництва збором податків, мита за торгівлю, плати за судочинство, штрафів. Великий князь усіляко сприяв поширенню християнства у суспільстві. З прийняттям християнства князівська влада набула більш реального державно-політичного змісту, але не втратила й певної сакральності (божественності). В ХІ-ХІІ ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя.

Процес децентралізації влади пов’язується з реформою Ярослава Мудрого, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував реальну (чи уявну) частку володінь. Унаслідок цього статус Великого князя був обмежений до рівня титулованого глави династично зв’язаного конгломерату князівств. Міжкнязівські відносини не були юридично унормовані, навіть принцип «старшинства» не мав жодного юридичного обґрунтування і стверджувався правом сили. У намаганні посісти на київському престолі численні представники династії безперервно ворогували й воювали між собою. Проте, відомі випадки дуумвірату — співправління двох князів (Святослав і Всеволод Ярославичі) і навіть триумвірату — трьох князів (Ростиславовичі: Роман, Мстислав, Рюрик).

Княжа (боярська) рада, пізніше боярська дума, була постійним дорадчим органом при князеві. Це був становий орган, який сягав своїм корінням періоду військової демократії. Рада складалася з верхівки дружини князя, великих бояр, представників верхівки міст, вищих церковних ієрархів, а у воєнний час — і керівників союзників. До компетенції князівської ради входила участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових питань. Інколи вона виконувала функції вищої судової влади. Про це,