Читати книгу - "Сторітелінг для очей, вух і серця"

А втім, я розповідаю подібну історію з максимальною кількістю несподіванок, кульбітів і кунштюків. Люблю, коли література по-розумному розважає, інтелектуально провокує; коли заскочує і робить мені дискомфортно. Тому моя історія має бути розказана складно. Позаяк переказати її просто — це і наївно, і нечесно. Коли йдеться про простоту, часто йдеться про фальшивість. Це від бажання бути почутим — і, як наслідок, готовність пожертвувати заради цього будь-чим: глибиною, стереоскопічністю, шершавістю оповіді. А врешті виходить, що жертвують саме правдивістю, життям як воно є.

Історії, що вражають

Здається, я змалку любив сильні історії. Навіть якщо це був просто переказ сюжету фільму, найкраще — горору. Але йдеться не про «безсенсову і нещадну» різанину бензопилою, а щось на зразок майстерної «Ночі без кінця» Діна Кунца, де маніяк усю ніч женеться за жертвою. Такі історії треба переповідати з єдиноправильними акцентами, своєчасними паузами, точним інтонуванням; щоб дух забивало. Можливо, у книжки мене потягнуло якраз тому, що фільми дивилися всі, а мені хотілося ексклюзивніших історій. Щоб переказувати та й узагалі — як матеріал для опису світу. Потрібні були точні дзвінкі метафори. Попри те, що останнього слова я ще не знав.

Хоча впевнений, що на початках мені були потрібні книжки і для того, щоб сформувати образ розумника. Інтелектуала зі спальника. Мені подобалося транслювати вичитану деінде напругу, виливати на друзів відра саспенсу. Літній вечір, нарешті стає прохолодно, лавка біля під’їзду, всі втомлені, прибиті цілоденною спекою — і я в центрі, наче під софітами, починаю розказувати. Це було те, що допомагало виділятися. Те, що треба.

Сильні історії не обов’язково радісні, не обов’язково з гепі-ендом. Можливо, краще навіть без. Такі історії викликають тривалі переживання, крутять тебе зсередини, не скоро забуваються. Тому люблю трилери. Мене цікавить амбівалентність, незрозумілість, коли реально складно намацати правду і виставити оцінку подіям, персонажам, важко збагнути власні відчуття. І це ж продуктивно: лише тоді, коли ми стаємо на позицію, обираємо сторону, ми міцнішаєм.

Такі сюжети про недозрозумілість і тотальну непевність завжди більш-менш точно корелювали з моєю тривожністю. Більшість моїх «підвішених» питань добре віддзеркалювались у трилерній атмосфері: вона з дитинства була «моєю». Я часто не знав і не знаю, як правильно вчинити та що я про те чи те думаю. Доводиться вступати із собою в непрості діалоги.

Інші сильні історії — про злочини проти людства, гекатомби й антропологічні катастрофи. Я ходив у районну бібліотеку, читав там про Другу світову, Голокост. Ціпенів, коли в деталях дізнавався про масове винищення євреїв: і в Європі, і тут, у моєму Києві. Коли певні речі ну просто ніяк не вкладаються в голові — це справляє на мене сильне враження. Є книжка, де філософи і богослови думають про Шоа, називається «Поза межами розуміння». Оце воно.

Пригадую, у певний момент я став запеклим атеїстом, розповідав усім, що Біблія — це міфи та легенди давніх іудеїв (почув це визначення від дядька). Скидається, що це теж була історія про брак уваги, про доморощенну інтелектуальну провокацію. Хотілося говорити непопулярні речі — і спостерігати за ефектом, за реакціями слухачів.

Тепер, коли пишу, теж тримаю в голові подібну ціль: аби вчепило. Люблю тонке письмо, що грає з нюансами та йде вглиб, але також розумію, що цим деавтоматизувати сприйняття людей складно. Щоб зрозуміти і вчитатися, потрібен час, іноді — досить багато часу, і покласти його на повільне засвоєння готові одиниці. Тому, якщо пишу літературну критику, завжди намагаюся формулювати сильно. Аби звучало залізобетонно.

Тут і зараз

У мене були психологи, були стосунки з різними жінками, але врешті я дійшов до потреби добрих стосунків із собою. Тобто зараз також є психолог, є фантастична жінка, з якою хочу безкінечно сміятися та щоранку прокидатися, але також є я. Раніше не було. Бо егоцентризм геть не означає любові до себе, якраз навпаки.

Свідомо намагаюся товаришувати із собою, давати собі право на помилку; намагаюся жити, а не теоретизувати про те, як це слід робити. Важко воно. Дистанціююся від постійного й хворобливого бажання знаходити в усьому підтвердження своєї професійності. Від роботи винятково «у вічність», за чим, звісно ж, ховається старий добрий (а радше душний) перфекціонізм: типу або ніяк, або еталонно. Тобто це все ще історія про прийняття справжнього Жені та культивування любові до себе.

Не вигадувати образ, а жити тим, що є. І щодня точніше розуміти, що робити, куди податися і з ким. А якщо щось не моє — іти від цього, різко і без жалю. Принаймні я намагаюся так чинити. Вдається рідко, проте вдається.

Хочеться більше сміятися: і взагалі, і також із себе. Це вкрай потрібна терапевтична річ. І я це собі дозволяю. Хоча був період, коли прям дуже серйозно до себе ставився. Здавалося, що це така хороша рамка для дорослого тверезого життя: серйозне самосприйняття, коли послуговуєшся не емоціями, а головою; здавалося, що в такий спосіб я триматиму себе в правильних шорах.

Із часом відчув: воно не лише мене тримає, а й обмежує, не дає змоги подивитися на себе чесним поглядом і посміятися. Вчасно збити із себе ваговиту корону.

А взагалі добре почуття гумору просто обожнюю. У мене воно є, проте я заразом і патентований магістр драматизування. Справжній король.

Шукаю в собі здорового сміху. Не цинічного, а теплого. Був період, коли я будував стосунки з людьми на гострій іронії, так буває і зараз, але за нею складно розгледіти, що відбувається і відчувається насправді.

Наразі хочеться безпосереднього сміху: і з себе, і з життя. Так, іноді це не відповідає тому, що відбувається навколо. Скажімо, нашій війні. Але це також не означає, що сміхом можна лише знецінювати. Сміхом треба підтримувати. Найперше — себе.

Три цінності історії

Головне питання, яке сторітелер повинен ставити перед собою, перш ніж почне працювати з матеріалом: чи не витратить людина свій час даремно, прочитавши мою історію? Звісно, немає таких історій, які подобалися би геть усім (як немає двох однакових людей), але автор усе одно може знайти цю відповідь для себе.

Отже, які цінності можуть мати історії?

Інформаційна цінність: історія, яку ви розповіли, дає людині важливу інформацію. Скажімо, ви відвідали якусь країну, добряче побродили тамтешніми