Читати книгу - "Постукай в мої двері , Marta Nahanda "

Шапаренко 

Я навіть не зрозумів,  як тільки я приїхав переодягтися  додому одразу за дверима опинилися хлопці. Мені здається,  вони поставили у моїй машині GPS-маячок.
— Ти весь час кажеш, що вона належить тобі. Але ти хоч раз казав їй про це? Ні. Ти тільки плів всяку нісенітницю про неї,  варто було їй опинитися, поряд з тобою. — сказав Мікайло, а також не розумію,  як зайшла мова про Марусю.
— я сказав, їй що закохався в іншу. Вона розплакалася. І я зненавидів себе, за це. Що сказав їй цю брехню. Тоді, коли вона розповідала про кохання. Я зрозумів, що хочу бути коханим саме для неї. — пояснив я хлопцям.
— З одного боку — це добре. Вона не буде підозрювати, що ти закоханий в неї бо знає, що ти закоханий в іншу. — сказав Дмитро. Звісно,  а потім скаже,  що приколіст, і це ще м'яко сказано.
— ага, коли зізнаюсь, дівчина просто не повірить мені. Чудово, Дімочка. Скаже, що я придурок. 
— не називай мене, так, — закотив очі Дмитро. Він бісився коли його, так називали. Його вперше так назвала Ліля, на другий день їхнього знайомства.
— і це мені говорить людина,  яка довгий час боялася відкрити свої почуття коханій дівчині. — дорікнув я.
— так,  я це говорю.. — сказав Дмитро роздратовано. 
— і ти серйозно з нею розлучишся? — запитав Артем. 
— що? Ні,  звичайно. Я схожий на таку людину? — я розлучусь з Марією лише тоді коли помру. 
— звісно, що ні. — сказав Алекс. 
— і коли я маю чекати, щоб дівчата напилися від радості? — запитав Дмитро. 
— не знаю, всьому свій час. 

Маруся
— ви розумієте, це він кохає іншу. Він зізнався сьогодні мені про це. І це саме найбільше розбило мені серце, що це я допомогла йому зрозуміти, — мої очі вже були опухли від сліз. А я хотіла плакати і я плакала.
— Може ти не так, зрозуміла? — запитала Ніка. 
— все .. так... Все... Нафіг... розведусь.. з ним... Най котиться до своєї Лорени., — заходилась сльозами я, з цих сліз можна було океан затопити.
— Він говорив ім'я? — запитала Софія. 
— ні, не говорив. Він з поваги до мене — нове ридання нахлинуло мене, — не буде зізнаватися їй поки ми одружені.
— Серйозно? Я вже навіть плачу. — плакала зі мною Ніка.
— це що за океан сліз в цьому офісі? — о прийшла Марта.  Де вона була цілий день? — І не тільки сліз? Ви четверо вгасили чотири бутилки віскі? — здивовано глянула на нас Марат.
— А що ? Шапаренко зізнався,  що кохає іншу і моя сестра допомогла йому це зрозуміти —  це траур. — сказала Ліля, —Так Дмитро дзвонить. Слухаю, а де я? — розгублено глянула на нас Ліля.
— ти в офісі. — підказала їй Марта. 
— На говори з тверезою. — дала Ліля телефон Марті.
— Дмитро, вона в офісі. Вони точніше. Я знаю, що біля тебе сидить Шапаренко. Я не знаю, чому вони напилися в три стави. Ні, я не пила. Мене п'ять годин не було в офісі. І досить мене допитувати. Краще приїдьте заберіть їх. Або я заберу їх і не віддам.  — завершила виклик Марта. 
— Ну, нащо йому бути тут? – запитала сестра. 
— тебе забрати. — пояснила Марта. 
— А я? — запитала Ніка. 
— а тебе Мудрик забере. Він з Дмитром.
— я з ним закінчила ще в Англії. — обурилась Ніка.
— знаю я, як. — сказала Марта. 
— він розбив моє серце. Я вбита. Для чого він сказав мені це? Краще б я не знала. — і знову нове ридання. 
— ви намагаєтеся заглушити сльози віскарьом? — запитала Марта. 
— Так. — кивнула Ніка. 
— це погана ідея. — сказала Марта, —Вона зараз п'яна. Прийде Шапаренко і вона все йому вискаже, що сказала нам тільки що. 
— ні. Я буду мовчати.  Я знайду іншого. І закохаюсь також в іншого. Я буду щаслива і без нього. Не потрібно мені Шапаренка, який по вуха закоханий в Лорену. Ми ідемо шукати мені хлопця. Частина два. Все вирішено.
— ти в офісі будеш шукати нового хлопця? — почувся голос Миколи.  Він усе почув. Байдуже. 
— з'явився мучитель. Ти справжній Люцифер. Для чого ти мені сказав, що закоханий в іншу а? Мене це мучить.
— Ми поговоримо, про це пізніше, — схопив хлопець обома руками мене за плечі.
— Ні, я хочу зараз, — вдарила я його по грудях і відштовхнула його від себе.
— ти завтра не будеш пам'ятати, про те що вдарила мене. Хіба, ти не мала робити проєкт? Вигнала мене, а сама напилась у три чорти.
— сам, ти чорт. Надоїв, я пішла. — я розвернулася і намагалась піти до виходу. 
— Куди? — позаду мене почувся голос Миколи. 
— до Лорени.
— Для чого? 
— скажу..їй..що..ти ...в неї .. закохався.
— звідки ти взяла,  що саме Лорена моє кохання?, — з посмішкою сказав він.
— для чого, ти так прекрасно посміхаєшся і дивишся мені в очі? Перестань знущатися з мене.
— Ходімо, додому, — я не відповіла,  як увага перемкнулась на Вероніку,  яка кричала на Михайла. 
— пусти мене, збоченець. Нікуди я з тобою, не поїду.
— та не чіпаю, я тебе. — намагався заспокоїти Вероніку Мікайло.
— чіпаєш, збоченець!
— ти, що божевільна? 
Ніка: Ідіот.— на кожне питання Михайла Вероніка його обзивала.
Марта: ви їх заберете, а я поїду. Дуже спати хочеться, — сказала Марта до хлопців. 
— стій, — хором сказали хлопці. 
— Вона мене зараз цією маленькою сумкою заб'є. — пожалівся Мікайло. 
— і? — запитала Марта. 
— Тобі що байдуже? — запитав Міша. 
— Ага. — кивнула дівчина. 
— Не поїду я з ним. Ти повезеш мене. — наказала Ніка Марті.
— звісно.
Шапаренко: ходімо вже, Мія.— сказав Микола.
— нікуди, я з тобою не поїду. І тим більше піду. — Він підняв мене на руки і поніс. А далі, я прокинулася зранку. І в мене була пуста голова. Я не пам'ятала нічого.
— доброго ранку, шановна пані дизайнер. — одразу почувся бархатний голос Миколи. Я аж налякалась.
— о господи, Коля, ти тут?
— Так.. тут. 
— стоп, ти ж учора так був одягнений. Ти, що тут спав в кріслі? — запитала я.
— так, ти вчора випила, якщо пам'ятаєш. Я думав, що тобі буде щось потрібно, тому я залишився тут, — я намагалась приховати посмішку. Але мені було дуже приємно знати, що він хвилювався за мене. Але спати у кріслі не дуже зручно. 
— дуже дякую, правда я тобі дуже вдячна, але ти не мав права жертвувати своїм сном. Заради мене. Це не варто того.
— варто, Мія. 
— не називай, мене так. 
— Я думаю, що після вчорашнього я можу тебе називати, як ти там вчора говорила.., — я не дала йому цього договорити.
— не нагадуй мені вчорашній день. Не нагадуй, Шапаренко. — господи,  я хочу забути це, як страшний сон.
— чому?
— тобі зручно було спати там? — змінила тему я.
— Не дуже, але дякую, що запитала.
— це просто людяність, якої в тебе, дорогий мій Колясику, немає.
— який я поганий,  що аж цілу ніч охороняв твій сон. — засміявся хлопець. 
— це було виключення.
— Так, виключення.
— звісно. Мені потрібно на роботу.
— в суботу? — перепитав Микола. Стоп, а сьогодні який день?
— сьогодні субота?
— так, оскільки вчора була п'ятниця. — логічно.
— потрібно проект здати.
— цим займаються. — тобто? Не встигла я запитати, як задзвонив мій телефон. 
— о телефон. Алло. 
— прокинувся алкоголік. Нарешті. — сказала в трубку,  Марта.
— я не алкоголік. – пробурмотіла я. 
— Звісно. Це ж я вчора випила чотири бутилки віскі. — скільки? 
— чотири?!! — закричала я у трубку.
—як завжди нічого не пам'ятаєш. Твоя команда дизайнерів поїхали презентувати проект. Тебе немає в місті. Тому, взяла Миколу за руку і поїхали за місто. Все, я більше нічого не хочу чути. — Збила. Просто поставила перед фактом, що я маю робити. Та щей з фіктивним чоловіком. Класно.
— Марічка, — махав він руками перед моїми очима.
— чого ти махаєш руками, як дибіл?
— ти дивилася в одну точку і не рухалась і не кліпала віями. Що тобі таке сказали по телефону? — спантеличено сказав Микола. 
— щоб я взяла тебе за руку і ми поїхали за місто. Нас тут сьогодні немає бути.
— О, тоді поїхали. — здається, Микола Шапаренко був радий цьому.
— ти так, швидко погодився?
— є велика ймовірність, що саме сьогодні приїдуть мої брати вдруге. Тому думаю, що краще поїхати. Я зараз подивлюся, куди можна було б. — І так Микола кудись віз мене, але є одна проблема я не знаю куди. Серйозно. І мою голову приходили божевільні думки. Що він мене завезе в ліс і вб'є. Або ж згодує вовкам, ну або ведмедям. А що я не знала, що і думати.
— ти на диво мовчазна. — порушив тишу Микола, тим самим витягнувши мене з думок.
— я просто думаю, що ти везеш мене в ліс, щоб вбити. 
— ти така кумедна, — посміхнувся він, — не бійся, тобі сподобається.
— Тоді добре. Мені сподобається, як мене вбивають, чудово.
Ми вийшли з машини на якусь площу, де люди веселилися. Танцювали і співали. І ще там було багато фонтанів. Звісно,  температура 35°С. Я одразу побігла до них. І раділа, як мала дитина. Тільки, Микола по-дивному дивився на мене.
— що? — запитала я.
— нічого. — з тією самою посмішкою сказав Микола. 
— що це за місце? — запитала я.
— площа співу і танців. — ого.
— ти не схожий на людину, яка ходить в такі місця. 
— саме так. Мені Алекс розказав про нього. — навіть не могла подумати, що Олександр Андрієвський тут був.
— звісно, брехуни в таких місцях бувають.
— давай домовимося, що сьогодні на слова про брехню.
— окей, Колясику, — сказала я з нотами суму.
— ти досі засмучена. — сказав Микола. 
— так, але не зважай, я через три хвилини забуду.
— і не називай мене так. — здається,  він краде мої фрази.
— тоді, я придумаю, тобі нову кличку. І тільки так, я можу називати тебе, Миколо.
— звісно. 
— ходімо танцювати, а то ти стоїш тільки. 
— я повинен зізнатися тобі. — сказав твердим голосом, а тоді прошепотів, — Я не вмію танцювати.
— ти не пробував. Тому не вмієш. І рухаєшся, як робот. 
Шапаренко: я робот? — здивовано запитав Микола. 
— ага, ти. 
— я не буду, танцювати. — запротестував Микола. 
— ну, Шкарпетка. Ти прийшов сюди стояти? 
— я прийшов, щоб провести з тобою час. — сказав Микола. 
— так, тоді давай танцювати.
— ні. — який же він впертий. 
— я тебе, змушу зі мною потанцювати. — підійшла я надто близько до нього та прошепотіла навпроти його губ.
— і як? — сказав бархатним голосом від якого мурашки по всьому тілі.
— побачиш, — почала я йти вперед.
— і куди ти? — запитав хлопець, коли я відійшла від нього. 
— розпочинати свою місію.
— ага.
— стій, тут біля сцени. — наказала я.
— що ти задумала? — спантеличено запитав футболіст. 
— побачиш. — підморгнула йому.
Я підійшла на сцену, замовила пісню Kristonko & Verbaaa — Танцювати. І вийшла на сцену. Боже, яке в нього було шоковане обличчя, коли побачив мене на сцені. Нічого сьогодні, ти будеш зі мною танцювати. Інакше мене не звуть Маруся. І знаєте, коли я почала співати пісню, то він ще більше був шокований.  І ось пісня закінчилась.
— всім привіт! Багато, хто з вас знає мене, як бек-вокалістку співачки Софії Семків. А сьогодні я співала вперше сама, при такій аудиторії, а все для того щоб заставити Миколу Шапаренка, мого чоловіка зі мною танцювати. Бо він робот. Так, це насправді так і є. Ви не дивуйтеся, серйозно. Це є правдою.
Я спустилась зі сцени і підійшла до хлопця з посмішкою на обличчі. Хтось скаже, що я божевільна я і так без них це знаю. Раз погодилася бути його фіктивною дружиною. Сьогодні він зробив мене щасливою привівши сюди.
— ти божевільна. — з великою посмішкою на обличчі сказав Микола. 
—  я знаю. — посміхнулася я. 
— тепер ці люди дивляться постійно, щоб я запросив тебе на танець. Я в дуже не зручному стані. Я відчуваю дискомфорт, коли на тебе стільки людей дивляться і чекають поки я запрошу тебе на танець. 
— тоді, виконуй. Я ж говорила, що змушу тебе? — не спадала посмішка з мого обличчя. 
— говорила. Шапаренко Маріє, ви потанцюєте зі мною? — Микола простягнув свою долоню. 
— ні! — посмішка покинула обличчя Миколи з'явився шок. Звісно,  я так хотіла з ним танцювати.  Навіть вийшла на сцену з піснею і тут я йому відмовляю.
— ти знущаєшся?
— бачив б ти своє лице, — посміхнулася я.
—Тобі весело? 
— так, - посміхалася я, як дурочка. 
Шапаренко: ходімо вже танцювати, жартівнице.
— ходімо, містер футболіст, — я вклала свою долоню у його і ми пішли на танцпол. 
— це і є твоя кличка, яку можеш використовувати тільки ти?
— ммм, ні. Я ще не придумала. — Я обняла його за шию він обняв мене за талію. І ми злилися в одному танці. Це був повільний темп. Ми рухалися в один такт. І хто казав, що не вміє танцювати. Він дуже добре танцює, як для людини, яка ніколи не танцювала.
— ти мені збрехав? - це здається привело його в шок, він не зрозумів що я мала на увазі. — тобто ти вмієш танцювати. Подивись, як ми рухаємося в такті одночасно.
— я не брехав. Я правда перший раз танцюю. 
— я тобі не вірю. Ти що на випускний вечір не танцював вальс?
— я на нього не йшов, бо був без пари. А одному буває трохи нудно. — що? Я була в шоці. 
— я правда, не можу в це повірити. 
— але це правда. — сказав Микола і музика зупинилася. Блін, чому так швидко. 
— і куди ми далі йдемо? — запитала я.
— їсти. — о, їжа. Їжа — це добре. Мені якраз хотілося їсти.
— ти читаєш мої думки? Я їсти дуже хочу. 
— я не читаю думок.  У мене немає такої телепатії. — шкода, тоді він був б ідеальним чоловіком. 

Кафе. 

— і що ти будеш їсти? — запитала я у Миколи, коли ми сиділи у кафе за столиком та офіціант приймав у нас замовлення.
— Макарони із часниковим соусом, еспрессо, будь ласка,  — сказав Микола офіціанту.
— тоді мені будь ласка одну піцу моцарелу та айс-латте. — на мене здивовано глянув офіціант і Микола. Щоправда, офіціант все записав та пішов, а ось Микола поцікавився. 
— ти з'їси сама одну піцу?
— так.
Шапаренко: так? Піца приблизно має трьохсот калорій. І ти не боїшся погладшати?
— боже, Шапаренко живемо один раз і з'їсти одну піцу це мало, що я можу зробити.
— ходімо. — що? Якого чорта,  ми тільки прийшли.
— що? куди? 
— просто ходімо, без лишніх питань, — і тут я побачила Лорену зі своєю подругою здається.
— о, Лоренчик, підемо привітатися?
— Ми просто підемо звідси.
— але я не поїла піци, — намагалась поплакати я.
— Пішли. — твердо промовив Микола.
— еее піцу хочу. 
— обійдешся.
— хочу піци. Піцу хочу.. 
Шапаренко: запакуйте нам з собою одну піцу моцарелу. — сказав Микола офіціантові.
— так зараз. — кивнув офіціант і пішов.
— дякую, ти дуже добрий, — понила ще я. Ми сиділи вже у машині. І тут мені захотілося морозива. Я сиділа мовчки і дивилася на нього.
— Що? — запитав футболіст.
— нічого
— ти щось хочеш. — він точно читає думки.
— ну добре, я хочу морозива.
— морозива? — здивовано глянув на мене Микола.
— так таке файне, біле. У відерку.
— у відерку? — перепитав Микола. 
— ага
— я правда, не можу з тебе. Спочатку ціла піца, а тепер відерко морозива. 
— а що? Я унікальна особистість. 

                                        ***
Вівторок. 13:45. Офіс.  
В нас зараз була обідня перерва і ми сиділи з Мартою пили каву у моєму кабінеті. І тут у двері постукала Меланія.
— так
— до тебе прийшли, — сказала Мело.
— до мене? — запитала я. 
— так, хтось на ім'я Семен. — Семен — молодший двоюрідний брат Миколи. Цікаво, що буде з цієї зустрічі. Для чого він прийшов? Не знаю. Але я згадала, що я дизайнер і можливо він хоче оновити будинок. Я ж таким займаюсь.
— привіт, ми можемо поговорити наодинці? — сказав він, як тільки зайшов у кабінет. 
— не можете. Вона одружена жінка. Ще почнете до неї лізти. Заборонено.— сказала Марта. 
— ви так всі ділові зустрічі проводите?
— а це не ваша справа. 
— це брат Шапаренка. — пояснила я подрузі.
— вони не схожі, — сказала Марта.  Щоправда, то правда. 
— двоюрідний.
— там знову прийшов Нільсон. — знову з'явилася у кабінеті Мело.
—Андрієвський не вгомониттся ніяк. Я йому зараз покажу, — впевнено крокувала дівчина до Алекса.
— чудовий у вас бос, — сказав Семен, ох якби він знав, що вона носить у сумочці. 
— звісно. І так я вас слухаю. Що ви хотіли?
— не запропонуєте кави, чаю?
— ні. Та і ви сюди чаю явно не прийшли пити. Говоріть і йдіть
— я хотів вам у суботу про це розповісти, але вас не було дома.
— звісно не було.
— ось тому я хочу зараз. Знаєте, мій брат одружився з вами не тому, що кохає. Причина інша.
— і яка? — мені було цікаво, що він ще збреше.
— є фонд, який можна отримати за допомогою одруження. Раз ми з Серкаєм одружені, а він один ні. То по ділу має фонд піти нам. Але так вже вийшло що ви одружені, — я просто почала сміятися.
— ти таку маячню говориш. Я все це знаю. Всі ці умови. Микола це мені розказав до того, як ми почали зустрічатися, до того, як він зробив мені пропозицію, до того як я одружилася з ним. Я це знаю. І не думайте щось витворити, щоб ми розлучилися. А тепер вийдіть. Негайно.