Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Та оце ж бабцю, оце ж бо! Ще й на дівчат скинути це хотів, уявляєте? 

– Ой доню, що тобі сказати? От такі хлопці нині, не те, що колись! 

Я мовчав. Ну, реально, просто мовчав. Тільки через те, що відчував, що якщо я відкрию рота, то на неї виллється така лайка, що вона тут знепритомніє. Висипавши все в чорне відро, з червоним написом «СМІТТЯ», вона нарешті пішла геть.  

Далі на мене очікувала лінійка. На ній не було нічого цікаво. Всі співали гімн СРСР посміхаючись. Позаду мене стояла Олена, яка штиркала мене пальцем в спину, через те, що я мовчки стояв. Не збираюсь я його співати. Це мені нагадало лінійку зі школи. Ситуація була один в один.  

Так пролетів цілий день, який був багатий на події, особливо на не приємні, але, що маємо, те маємо. Ми ходили всі разом поміж дерев’яних будинків, кожен заходив до свого будиночка. Останнім залишився я, так, як моє житло на ближчий час знаходилося далі від всіх інших. 

– Міша, я все ще щиро надіюсь на те, що з тебе вийде гарний піонер, лягай вже спати, – казала вона посміхаючись, – щоб о восьмій був вже вдягнутий! 

Я хотів їй заперечити, сказавши, що ляжу коли захочу, але не став. А точніше не зміг. Щось у її посмішці було, тільки не зміг зрозуміти що саме. Я просто кивнув, і мовчки пішов всередину. Скинувши взуття, яке розлетілося в різні боки, я сів на ліжко. Дуже втомився, хотілось спати. Потім зняв з себе шорти, які полетіли в сторону стола, а за нею полетіла і біла сорочка з носками. Лежу собі й дивлюсь у стелю. Спати хочу, а заснути не можу, хоч убий. В мене трішки пізніше з’явилося дуже велике бажання покурити, що я зараз і зроблю. Поліз у тумби, відкрив свій чорний месенджер і дістав запальничку. Відкривши вікно, в кімнату залетіло прохолодне літнє повітря, яке кружляло серед стін, заносячи з собою свіжість. Взявши сигарету в зуби, я підніс яскравий вогник, який прорізав своїм світлом темряву і сильно затягнувся. Так сильно, що аж закашлявся. З кожною затяжкою, я думав, коли це все закінчиться? Чи я тут на віки вічні? Чи звідціля є вихід? Чи може мені тут щось загрожувати? На ці питання я точної відповіді не мав, але був на всі сто впевнений, що вихід десь має бути тут. Можливо якщо я засну, то все зникне, але я в цьому сумніваюся. Докуривши, я загасив недопалок об землю з вазону й викинув його геть з вікна, кудись в кущі. Знову влігся, покрутився трохи з одного боку на інший, поки не впав в м’які обійми солодкого сну.