Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

Я зрозумів що вона хоче, щоб я підійшов до них знайомитись, але я потер рукою живіт, вказуючи на те, що дуже голодний. Що ж, вона закінчила говорити з ними, і ми разом пішли до їдальні.  

– Тобі було важко підійти? – запитала вона в мене. – Тобі потрібно знайомитися з усіма. Тільки так ти знайдеш вірних друзів у таборі. 

– Ну, розумієш… Я гадаю знайомства можна на сьогодні вже відкласти. Я й так багато з ким познайомився, – відказав я. 

– Так, звичайно, я щось навіть про це не подумала. 

Розмовляли ми з нею всю дорогу про табір, про піонерів, які тут проживають, про мої обов’язки й таке інше. Коли ми нарешті дійшли до їдальні, всі вже повиходили. Всі шикувалися по двоє. Нашу з Валерією групу я не бачив, через великий натовп, що сунув звідусіль. Побачить не зміг, але почув, як нас гукає вожата, махаючи руками в повітрі. Ми підійшли. Там вже стояли всі, в тому числі й Аліна з Вікою. Побачивши мене, вони почали тихенько хихотіти, але коли вони помітили, що я на них дивлюся, різко перестали. 

– Шкода, що ви не вспіли поїсти разом з нами, але не засмучуйтеся, я взяла вам вдосталь сирників, а тітка Валя ще знайшла дві скляні пляшки з компотом. Ось, серветки, – казала Олена Володимирівна простягаючи їх, – ось сирники, і… компот! – Поїсте тут, чи вже, як будемо на площі? 

Лєра, перед тим як їсти, глянула на мене. Очі в мене були, як в голодного вовка, який протягом тижня не їв нічого, крім повітря. Але я все ж таки чомусь вирішив що поїм на площі, тому сказав: 

– Та на площі вже поїмо. 

– Справді? – спитала вожата. – Ти ж так сильно хотів їсти. 

– Я й зараз хочу, навіть ще більше ніж до цього, але вже поїм на площі.  

Валерія посміхнулася та кивнула мені на знак згоди.  

– Лєра, ти зі мною підеш, а ти Міша в нас підеш… підеш… з-з-з… Льошею. 

Та ви знущаєтесь з мене всі сьогодні, він же навіть не затикається. Звичайно я б його слухав, наприклад замість радіо в машині, та й то за умови, що в машині буде зламаний AUX або машина буде без блютуза. Так би я надав перевагу музиці. Репу наприклад або новинам дня. Ми з Льошею йшли самі останні. Нарешті ми прийшли. Ми з Валерією сіли поряд один біля одного. Сирники були ще теплими, политі полуничним варенням. Слинки текли тільки й так. Я вже хотів починати їсти їх руками, але Олена Володимирівна підійшла до нас, дістала дві вилочки і дві тарілки, та простягнула нам. Ми почали накладати з білого судку сирники. Кожному було по 5 штук. Так, як вони були великі, наїстися можна було ще й як. 

– Лєра, на пару слів, можна тебе? – промовила вожата. 

– Звичайно Володимирівна, – відповіла вона і пішла за вожатою. 

Я з набитим ротом проводжав їх поглядом. Вони зупинилися може в метрах десяти від нас, саме там, де нікого не було. Говорили тихо, я на жаль не почув ні слова. Цікаво, про що вони говорять? З роздумів мене вибили дві дівчини, які сіли по боках. І хто ж це був? Правильно, Аліна й Віка. В той момент, все що я хотів, це посидіти один, залишитися один на один зі своїми думками.  

– А що це ти тут таке їси? – зронила з вуст Віка. 

– О, – сказала Аліна, – а що це таке? Ніколи такого не куштувала.  

Вона вихватила мого сирника. Поки я намагався вхопити Аліну за руку, малявка вспіла свиснути цілих два, ще й умудрилася заціпити тарілку, яка злетівши з моїх колін, розбилася об бруківку на мільйон дрібних уламків. 

– Ой, – зойкнула Віка.  

Краєм ока це побачила Олена Володимирівна. В її очах здається я побачив вогонь, який зараз спопелить цих надоїдливих шмаркачок. Тільки б мене оминув. 

«Ну от і все, – подумки казав я, – тепер ви мене вже точно чіпати не будете». 

– Михайло, ану бігом піднімися! – крикнула вожата. – Що це таке? – показувала вона на розбиту білосніжну тарілку. 

– Це був не я, – з посмішкою відповідав їй, – а вони! – я тицьнув великим пальцем через плече. 

– Щось нікого тут крім тебе не бачу, піонере! 

А, ну звичайно. Господи, чому я такий дурний? Я справді надіявся на те, що вони залишаться сидіти? 

– Послухайте, це були Аліна й… 

Мене перебила Олена Володимирівна: 

– Дай вгадаю, і Віка, так? Тільки я щось їх біля тебе не бачу! Якщо ти думаєш, що раз ці дівчата іноді створюють проблеми, то це означає, що ти маєш право перекидати на них свою провину, то ти дуже сильно помиляєшся! 

– Але ж це справді був не я! 

Все життя я був більш-менш людиною спокійною. Ну, майже все життя. Але тут такі люди, які просто виводять мене з себе. До речі, спеціально. Раз ці дівчата такі проблемні, то вона по любому знала, що тарілку розбив не я. А навіть якби вронив її я, то що з того? В совку після моєї появи різко з’явився дефіцит білих тарілок, що на мене тут кричать, наче з неї весь піонерський табір їв по черзі?  

– Льоша, підійди но сюди будь ласка, – казала вожата, – бачиш он де біля пам’ятників баба Мая замітає? Погукай її сюди. 

Прийшла ця баба, і як начне говорити мені: 

– Оце розбив тарілку ось, а баба стара йди прибирай! – пробубоніла вона. – Геть у молодих нічого в руках не тримається! Застав такого гвіздка забити, так пальці повідбиває!