Читати книгу - "Щоденник однієї зради, Еміліос Солому"

існуватимуть і після їхньої фізичної смерті, створюючи відчуття вічності чи радше його ілюзію. Десь далеко на сусідніх островах він помітив непевні відблиски поселень. Тепер він уже знав, що означає цей сивіллин погляд, пане професоре. У цих місцях усе, що зачинають у собі морська стихія та земна твердь, продовжується в людях.

10

Вони почувалися ніяково й спантеличено після того несподіваного парування біля самої води. У наступні дні не наважувалися навіть глянути в бік іншого. Дукареліс знову закрився в собі, наче равлик, що чигає у своїй мушлі, коли ж пройдуть перші дощі, з якими спаде спека. У нього ніколи не було інтрижок, та й він не прагнув нічого такого. Але — на тобі та цить! — саме в таку історійку він потрапив, і не знав, як вона почалася і чим закінчиться? Іноді на розкопі вони обмінювалися мовчазними поглядами. Дещо, що мало статися, скінчилося, так і не почавшись; певно — так! Страхи, дилеми та сама логіка виявилися сильнішими за спонтанність і емоційність. Але все було не так.

Не так, адже Дукареліс, давши кілька днів на відгул своїй команді, по їхньому поверненні з домівок у перші вечори знов опинився в молодіжній компанії під сузір’ям Кассіопеї. Цього разу витримка зрадила вже його самого. Він хильнув зайвого. Макіс сидів навпроти нього в темряві, тримаючи Антигону за руку, і погладжував її. Та не звертала на це уваги. Дивилася на Дукареліса, що піднімав чарку за чаркою. А перед очима того була дівоча долоня, яку він стискав у своїй. Він практично відчував її доторк, теплу кров, що біжить по її венах, білі та червоні кров’яні тільця, тромбоцити, крапельки поту, що збігали між пальців, лишали доріжки на шкірі. Їх розділяло багаття, дровиняки в якому тріщали та пострілювали. Учорашнє налягання Дукареліса на спиртне дало карт-бланш і решті, однак відсутність досвіду та вправності в більшості закінчилося тим, що вони покотом поснули на пляжі.

Дукареліс устав і знову попростував до кінця узбережжя, зануреного в темряву. Цвіркуни казилися в любовній нестямі, заповнюючи дикими звуками скелі й пагорби, із пристрасним бажанням прикликати до себе самку. Усі попередні дні, повернувшись додому, він нервував, йому не сиділося на місці. Хоч розкопки принесли багато цікавинок, часом і безцінних знахідок, це був не той Дукареліс, який на початку літа поїхав на острів. Двічі він нагрубіянив дружині, хоч загалом старався бути ніжним і догідливим після довгої розлуки. Ухилився від розмови, коли вона спитала, чи все з ним добре, може, сталося щось? Ховаючи власну розгубленість, він про щось пожартував і перевів розмову на іншу тему. Він розумів, що вона не повірила, бачив цю недовіру в неї на обличчі. Зрештою, поїхав з дому на день раніше і одну ніч провів на Наксосі. На тому острові, де колись Тесей кинув Аріадну, він чекав на ранковий корабель, на якому приєднається до решти команди й попливе на Куфонисі. Але навіщо він про це згадував, чому відчував себе винним? Це ж був просто цілунок, нічого більше! Чому він поводив себе так, наче зрадив дружину? Може, тому що — хто гріх замислив...

Вирішив, що час вертатися до багаття, але не встиг зробити й кроку, як почув шарудіння ріні. Цього разу їх не розділяла бодай одна секунда нерішучості й мовчанки. Вони кинулися одне до одного зі звіриною хіттю. Дукареліс відчув смак її вуст, поту в западинці ключиці, за вухом, а далі по всьому, пане професоре, тілі.

11

Багато часу пройшло відтоді, як проєкт розкопок народився та спеленався в голові Дукареліса. Хоча, як і сотні інших, він міг залишитися просто літерами на папері, але сталося інакше; тиха вода греблю рве! Це було великим випробуванням для психіки. Ще трішки, і він закинув би його, адже перепони на шляху видавалися нездоланними, вищими за його сили. Але, на щастя, у казок завжди гарний кінець, а особливо за наявності чарівної феї (про всяк випадок). Дукареліс намагався отримати дозвіл у 21 Управлінні доісторичних і класичних пам’яток. Кілька разів по вікендах узимку він навідувався на Куфонисі, здійснив кілька пошукових замірів, сфотографував місцевість, визначив приблизне місце розкопок. Якось він потрапив під зливу в тій глушині. Хмари натягало вже деякий час, але він не звернув на те уваги, занурений у розрахунки. Раптом усе потемнішало й ударив перший грім. На обрії блискавки почали рвати небо, а потім загупали перші краплини дощу, добрячі такі, що добре відчувалося шкірою. Укритися було ніде, і він побіг, схопивши в оберемок своє приладдя, але швидко збився з кроку, заплутався в сухостої, корінні, оступився й гепнувся на каміння. Відчув гострий біль у нозі. Потім, побачивши неподалік загін, складений з грубого каміння, із навісом, якось дошкандибав туди, щоб перечекати негоду. Сів у кутку, опинившися віч-на-віч з козами, їхній самець погрозливо нахиляв у його бік роги та водночас з цікавістю розглядав людську породу. Що за зайда? Прийшов до їхніх годівниць? Він не дозволить підступитися до свого гарему! Нога в Дукареліса розпухла й посиніла. Коли злива врешті припинилася, він вибрався з-під навісу, вдихнув запах мокрої землі та трав і поплентався до села. Через кілька днів нога була вже в нормі.

Отак, з останніх сил, він склав і подав аналітичну записку, писану буквально кров’ю, разом зі згодою частково фінансувати проєкт, отриманою від номархії Кікладських островів, та невеличким грантом однієї приватної компанії, і тепер чекав відповіді Управління. Схрестивши руки, він сидів і мріяв про свої труди і дні[14], які вже наступного літа можуть розпочатися в Егеїді.

Однак пройти крізь коліщатка бюрократичної системи було не так просто. Дукареліс потрапив у справжній лабіринт з нескінченими коридорами та дверима ліворуч і праворуч. Куди б він не звертав, у які б двері не стукав, відповідь була одна: не сюди! На західному фронті без змін. Нескінченні формальності, відстрочки, зверхність, з якими він щоразу стикався в особі найнижчих працівників Управління: телефоністок, секретарів, діловодів, коли намагався дізнатися, на якому етапі перебуває розгляд його справи, — були чудовиськами буденності, що поставали перед ним наче той Мінотавр. Тисячами своїх щупаків Левіафан узявся на відстані керувати його життям. Справжнє ходіння по муках. Йому пригадалася служба у віддаленому прикордонному загоні, несення варти на пекельному морозі, муштра, молодший лейтенант, що неспинно наказує: «Раз-два, раз-два, на плече, ліво-руч! право-руч!» Немає нічого нового під сонцем.

Дукареліс був постійно на ногах, його життя було поділене