Читати книгу - "Легенда про Сонну Балку та інші історії"

При вході в амфітеатр з'явилися нові чудасії. На рівному місці в центрі купка дивних персонажів грала в кеглі. Вони були одягнені в незвичний одяг: одні — в коротких куртках, інші — в жупанах, з довгими ножами на ременях, більшість із них мали широченні бриджі, як і в нового знайомця Рипа. їхні постави також були своєрідними: один мав велику голову, широке обличчя та малі свинячі очка; обличчя іншого, здавалося, повністю складалося з носа, він мав на голові білий ковпак, прикрашений хвостом червоного півня. У них усіх були бороди різної форми та кольору. Один із них видавався ватажком. Це був кремезний старий джентльмен із обвітреним обличчям. Він носив жупан із галунами, широкий пояс і стилет у піхвах, капелюх із пір’ям на голові, червоні панчохи та черевики на високих підборах, прикрашені пряжками. Увесь цей гурт нагадав Рипові персонажів картини старого фламандського живописця ван Шейка, що висіла у світлиці сільського священика і яку привезли з Голландії ще перші поселенці.

Особливо дивним для Рипа було те, що, хоча ці люди, судячи з усього, бавилися, та вони зберігали на своїх обличчях поважність і таємниче дотримувалися тиші, що свідчило, імовірно, про найсумнішу партію в кеглі, яку він будь-коли бачив. Ніщо не порушувало спокою сцени, лише стукіт куль відлунював у горах, неначе бурчання далекого грому.

Коли Рип і його супутник підійшли до гурту, там раптом відірвалися від своєї гри і почали споглядати прибульця такими пильними засклілими поглядами, з такими дивними, незграбними та неживими обличчями, що його серце затріпотіло, а коліна підкосилися. Водночас супутник Рипа узявся наливати з діжки в кухлі та зробив знак, що компанія чекає на них. Чужинець послухався, тремтячи зі страху, а ті вижлуктали трунок у повній тиші та повернулися до своєї гри.

З часом страх і побоювання Рипа вщухли. Він навіть ризикнув, звісно, коли жодне око не стежило за ним, і собі скуштувати трунку, який, на його думку, видався смачним голландським напоєм. Він, природно, мав спрагу в душі, тому незабаром спокусився повторити свою спробу. Один ковток провокував інший, і чоловік так часто прикладався до кухля, що з часом його відчуття притупилися, очі затягнуло поволокою, голова поступово схилялася, і гість полинув у глибокий сон.

Прокинувшись, Рип зауважив, що опинився на тому самому зеленому пагорбі, звідки раніше побачив стариганя з видолинку. Він протер очі — був яскравий сонячний ранок. Пташки стрибали та тріпотіли поміж кущів, орел ширяв угору, підставляючи груди чистому гірському вітру. «Певно, — подумав Рип, — я проспав тут усю ніч». Він згадав про все, що сталося до того, як заснув. Дивний чоловічок із діжкою лікеру, балка у горах, дика місцина серед скель, горезвісна гра в кеглі, кухоль. «От той кухоль! Клятий трунок! — подумав Рип. — Яке ж виправдання я знайду для пані ван Вінкль?»

Він озирнувся в пошуках рушниці, але замість нової, добре змащеної зброї знайшов старий мушкет, що лежав біля нього, добряче поїдений іржею, замок відпав, а хробаки поїли цівку. Тепер чолов'яга запідозрив, що ті похмурі гультяї з гір пожартували над ним і, напоївши лікером, вкрали його рушницю. Вовк також кудись зник, але він, можливо, погнався за якоюсь білкою чи куріпкою. Рип свиснув за ним і гукнув, але все намарно. Відлуння повторило свист і крик, але собаки ніде не було видно.

Чоловік вирішив ще раз навідатись у місцину, де минулого вечора здибався з гравцями в кеглі, з наміром вимагати від них свого собаку та рушницю. Коли ж піднявся, щоб іти, то відчув біль у суглобах, і зауважив, що позбавлений звичайної рухливості. «Це спання в горах, мабуть, не для мене, — міркував Рип, — і якщо ще практикуватиму таке задоволення, то буду змушений звикнути до ревматизму, за що отримаю на горіхи від пані ван Вінкль». З певними труднощами він спустився вниз, де знайшов видолинок, яким він і його супутник підіймалися попереднього вечора. Але на превелике здивування чоловіка цей видолинок заповнював тепер гірський потік, перестрибуючи з каменя на камінь і наповнюючи простір бурхливим ревінням. Однак Рип став дряпатися вздовж берега, йому довелося продиратися крізь зарості березняку, верболозу та ліщини. Іноді він заплутувався в дикому винограді, що чіплявся своїми вусами за дерева, виткавши химерну сіть на своєму шляху.

Та мисливець все ж дістався того місця, де починався прохід між скелями до амфітеатру, але жодних його слідів не знайшов. Гори творили собою високу непрохідну стіну, над якою пінився, спадаючи, потік, що наповнював широку та глибоку водойму, яка чорніла в тіні довколишнього лісу. Ось тоді бідний Рип зупинився як вкопаний. Він знову гукнув і свиснув свого собаку, та у відповідь почув лише каркання круків, які кружляли високо в повітрі над сухим деревом, що звисало над освітленим сонцем урвищем. Птахи, відчуваючи свою безкарність, здавалося, зиркали вниз і кепкували з бідного чоловіка. Що ж робити? Ранок минав, і Рип відчув, що зголоднів, бо ще не снідав. Чоловік сумував, що втратив свого собаку та рушницю. Він боявся зустрічі з дружиною, але йому зовсім не хотілося помирати від голоду серед гір. Тому він похитав головою, прихопив із собою іржавий мушкет, і, з серцем, наповненим неприємностями і тривогами, подався додому.

Підійшовши до села, Рип зустрічав багатьох людей, але нікого з них не впізнавав. Це чоловіка вельми здивувало, бо він вважав, що в цій околиці знайомий мало не з усіма. їхній одяг також був іншим, ніж той, до якого звик. Усі витріщалися на нього однаково здивовано і щоразу, коли кидали на прибульця погляд, неодмінно гладили свої підборіддя. Постійне повторення цього жесту змусило Рипа мимоволі зробити те ж саме, і на його превелике здивування, чолов’яга виявив, що його борода виросла на добрий фут!

Нарешті він зайшов у село. Ватага незнайомих хлопчаків чимчикувала за ним по п’ятах, лементуючи та вказуючи на сиву бороду прибульця. Навіть собаки, серед яких він не знайшов жодної знайомої, брехали на чоловіка, коли минав їх. Село також змінилося: воно стало більшим і залюдненішим. Уздовж тягнулися ряди будинків, яких він ніколи раніше не бачив, а ті, які знав, кудись зникли. Чужі імена викарбувані на дверях, дивні обличчя у вікнах — усе було новим. Тепер розум нещасного затьмарився, він засумнівався в тому, чи часом він і світ навколо не були зачаровані. Звісно, що це його рідне село, яке він залишив днем раніше. Он стояли Каацкільські гори, там плинув срібний Гудзон віддалік, ті ж пагорби