Читати книгу - "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке"

те, що вироблення дофаміну під час участі в азартних іграх, найімовірніше, пов’язане з непередбачуваністю отримання винагороди, а не з фінансовою (часто грошовою) винагородою. Цей висновок свідчить про те, що мотивація до участі в азартних іграх значною мірою ґрунтується на нездатності передбачити отримання винагороди, а не на фінансовій вигоді. Таким чином, відмінність між очікуванням винагороди (вироблення дофаміну до її появи) та реакцією на винагороду (вироблення дофаміну після або під час її отримання) впливає на розуміння дисфункції дофамінових нейронів у разі патологічної схильності до азартних ігор та інших видів залежності.

Мої пацієнти із залежністю від азартних ігор розповідали мені, що під час гри вони частково прагнуть програти.[47] Що більше вони програють, то сильніший у них потяг продовжувати гру й більше збудження від виграшу. Подібне явище називають гонитвою за програшем. Під час дослідження у 2010 році Джейкоб Ліннет і його колеги визначили рівень вироблення дофаміну в людей із залежністю від азартних ігор і здорових учасників контрольної групи в той момент, коли вони вигравали й програвали гроші. У разі виграшу між цими двома групами не було помітних відмінностей, проте коли піддослідні програвали гроші, порівняно з учасниками контрольної групи, патологічні гравці демонстрували значне підвищення рівня дофаміну. Кількість дофаміну у шляху винагороди була максимальною при майже однаковій імовірності програшу й виграшу (50 %), що відображало граничну невизначеність.

Мозок кодує довгострокові спогади про винагороду й пов’язані з нею сигнали, змінюючи форму й розмір нейронів, що виробляють дофамін. Зокрема, дендрити цих нейронів стають довшими, а їхня кількість збільшується.

Цей процес позначається терміном «пластичність, залежна від досвіду».[48] Крім того, такі зміни у мозку можуть тривати все життя й залишатися ще довгий час після того, як наркотик стає недоступним.

Дослідники вивчали вплив вживання кокаїну на щурів, протягом тижня щодня вводячи їм однакову дозу кокаїну й вимірюючи, скільки вони бігають після кожної ін’єкції. Щур, який отримав кокаїн, бігав по клітці замість того, щоб триматися на периферії, як це роблять нормальні щури. Кількість пробіжок вимірювалась за допомогою променів світла, що проходили крізь клітку. Що частіше щур перетинав промінь світла, то більше він пробігав.

Науковці з’ясували, що з кожним наступним днем отримання кокаїну щури переходили від жвавого бігу у перший день до шаленого бігу в останній день, що вказувало на кумулятивну сенсибілізацію до впливу кокаїну. Щойно дослідники припинили вводити кокаїн, щури перестали бігати. Через рік (приблизно стільки живуть щури) вчені знову зробили гризунам одноразову ін’єкцію кокаїну, після чого щури відразу почали бігати так, як в останній день початкового експерименту. Дослідивши мозок щурів, науковці виявили у їхніх шляхах винагороди спричинені кокаїном зміни, що відповідали стійкій сенсибілізації до кокаїну. Ці результати вказують на те, що наркотики на кшталт кокаїну здатні змінити мозок назавжди. Дослідники дійшли аналогічних висновків щодо інших адиктивних речовин – від алкоголю до опіоїдів та канабісу.

Люди, які намагаються подолати важку залежність, можуть повернутися до компульсивного споживання після одноразового впливу навіть через багато років утримання. Це може трапитися через стійку сенсибілізацію до відповідного наркотику.

Окрім безперечної незворотності змін у мозку під впливом сильних адиктивних наркотиків, особливе занепокоєння викликає те, яким чином наркотики, що стимулюють вироблення дофаміну, можуть підпорядкувати процес навчання.

Навчання приводить до вироблення дофаміну. Самки щурів лінії Спреґ-Доулі, яких протягом трьох місяців тримали у різноманітному, новому й заохочувальному середовищі, демонстрували швидкий кількісний ріст багатих дофаміном синапсів у шляху винагороди мозку, на відміну від щурів, котрі мешкали у звичайних лабораторних клітках. Зміни у мозку, що відбуваються під дією заохочувального й нового середовища, подібні до змін під дією наркотиків, що стимулюють вироблення дофаміну (адиктивних наркотиків). Утім, якщо перед розміщенням у поліпшеному середовищі тим самим щурам давати стимулятор на зразок метамфетаміну (котрий спричиняє дуже сильну залежність), вони не демонструють таких синаптичних змін, як раніше. Це свідчить про те, що метамфетамін обмежує здатність щура вчитися.[49]

Однак є й хороша новина. Моя колега, докторка Еді Салліван, яка вивчала процес одужання від залежності, з’ясувала, що хоча деякі зміни у мозку через залежність незворотні, існує можливість оминути пошкоджені ділянки мозку завдяки створенню нових нейронних мереж.[50]

Окрім того, майбутнє відкриває заманливі можливості щодо шляхів спрямування негативного впливу залежності у зворотний бік. Вінсент Пасколі та його колеги робили ін’єкції кокаїну щурам, котрі продемонстрували очікувані зміни у поведінці (шалений біг), і після цього застосували оптогенетику (біологічний метод, що полягає у використанні світла для управління нейронами), щоб спрямувати спричинені кокаїном синаптичні зміни в мозку у зворотний бік.[51] Можливо, колись оптогенетику можна буде застосовувати й для людського мозку.

Терези – це лише метафора

У реальному житті задоволення та біль мають складніший характер, ніж дія терезів.

Те, що приносить задоволення одній людині, може бути неприємним для іншої. Задоволення й біль можна відчувати одночасно, наприклад, коли ми вживаємо гостру їжу. Крім того, не у кожного терези перебувають у стані рівноваги: у людей з депресією, тривожністю й хронічним болем шальки терезів від початку схилені у бік болю, що може пояснити, чому такі люди мають більшу схильність до залежності. Задоволення й біль значною мірою залежать від того, яке значення ми надаємо чуттєвому досвіду, а також від контексту, в якому ми отримуємо травму.

Генрі Ноулз Бічер (1904–1976) служив під час Другої світової війни військовим лікарем у Північній Африці, Італії та Франції. Він провів спостереження й описав випадки 225 солдатів з важкими пораненнями, отриманими під час воєнних дій. Три чверті цих солдатів розповіли про незначний біль або повну його відсутність відразу після поранення попри те, що їхні травми були небезпечні для життя. Бічер строго дотримувався критеріїв відбору піддослідних, вивчаючи лише тих чоловіків, у яких був «один з п’яти видів важких поранень, обраних як репрезентативні: велике пошкодження периферичних м’яких тканин, складний перелом довгої кістки, наскрізне пошкодження голови, наскрізне пошкодження грудної клітки чи наскрізне пошкодження черевної порожнини... Усі вони ясно мислили й не перебували у стані шоку в момент обстеження». Бічер зробив висновок, що фізичний біль цих солдатів угамовувало емоційне полегшення, бо їм вдалося вирватися «з надзвичайно небезпечного середовища, наповненого втомою, незручностями, тривогою, страхом і реальною загрозою смерті». Біль цих людей, хай би яким він був, давав їм «квиток до безпеки шпиталю».[52]

На противагу цьому в детальному описі клінічного випадку, опублікованому в British Medical Journal у 1995 році, йшлося про 29-річного будівельника, котрий потрапив до відділення швидкої допомоги, наступивши ногою