Читати книгу - "Амадока"

Термоковдра рипіла, жорстка і холодна під голою спиною Романи. Зосереджене і старанне обличчя Богдана над нею ніяк не пов’язувалося з тим, що відбувалось трохи нижче, всередині, в її гарячій і м’якій тісноті. Бракувало якихось кількох міліметрів, певного кута, трохи зміненої позиції, прогнутої поясниці чи випростаної ноги, щоб нарешті ця японська головоломка запрацювала. І Романа прогинала поясницю, випростувала ноги, згинала їх і дужче розводила, злизуючи крапельки слини зі слизової, відчуваючи, як на піднебінні і в гортані осів запах деревини, з якої щойно до живого здерли кору, — але все марно. Вони продовжували залишатися кожен сам по собі, відокремлено. Хоч усі деталі увійшли в пази, а поступально-обертальні рухи здійснювалися то в пришвидшеному, то заповільненому темпах, хоч золотисту термоковдру зросило дрібненькими крапельками, і їх огорнуло солодкаво-солоними ароматами — жодна з чотирьох зіниць не захопила собою цілу рогівку, невситимість не розпалила нутрощі вогнем, вони не пустилися берега.

Знесилений Богдан сповз і стояв над розпластаною Романою майже голий, тільки в розстібнутій сорочці, яку чомусь так і не скинув.

До ранку залишалося кілька годин. Богдан розпакував для Романи спальник, що повинен був витримувати значний мінус і захищати від вологи, а сам побрів кудись углиб помешкання. Шарудіння целофанових пакетів, крізь які він ішов, поволі стихало, аж доки його зовсім було вже не розрізнити. Натомість десь під вікнами, на вулиці, чулося бурмотіння жіночих голосів, які повторювали щось про левів і фініки, про бесіду на самоті та дерзновення, шість місяців гріха і вічну муку, пустелю й одіж із бадилля. То були черниці Флорівського монастиря, пристрасні вірянки, які бачать крізь стіни і зазирають у душі грішників.

Наступного ранку Романа не з’явилася на роботі. Світанок застав її в черзі на клавдієвську маршрутку з новеньким туристичним наплічником. Наплічник Y–3 від Йодзі Ямамото відчутно відтягував плечі своїм вагомим умістом: окрім доволі ваговитого уламка лев’ячої голови вона навіщось забрала з собою старий смердючий записник із задубілими аркушами. Виразом свого жалібного обличчя лев благав не залишати його, молив, щоби з ним були поруч, — і Романа не здатна була відмовити.

У ледь морозяному повітрі вже висів запах пересмажених на отруйній олії пиріжків. Романа думала, чи можна вважати її нічну пригоду любовною. І чи доведеться їй іще колись потрапити до помешкання на Притисько-Микільській.

*

Але й барахло у валізах не давало їй спокою. Вона точно знала, що не хоче продовження нічної любовної пригоди, що не бажає більше зустрічатись зі своїм випадковим коханцем, що її не приваблять більше ні його приємний тембр голосу, ні розріз очей, ні великі долоні, ні замріяний і відсторонений погляд, ні високий зріст, ні шерехатість щоки, ні м’язи спини, ні зверхність, ні стриманість, ні запах, ні нахабство, ні несподівані м’якість і захват, ні відчуття спільництва, ні пережитий незрозумілий, одначе безпомильно незаконний, досвід у чужому помешканні. Романа засинала з труднощами: перед очима стояли портрети спотворених людей, оголені сухожилля і хрящі, відсутні з’єднання між частинами черепа або, навпаки, — додаткові нарости, роздуті, налиті кров’ю пухлини, рожево-сизі новоутворення, нахабні жировики, сосочкові вирости. Вона не могла відігнати від себе видіння, в якому пульсувала бліда, ніжна, прив’яла тканина мозку, визираючи з отвору чийогось виголеного черепа.

А вдень, щойно була нагода, спускалася темними сходами додолу, до підвалів і погребів колишнього монастиря, до фондів Архіву, де під розмірене скрапування конденсату з труб, під тривожне шурхотіння невидимих гризунів навколо знову запорпувалась у вміст чотирьох Богданових валіз, що були напхом напхані різним непотребом.

Знову і знову перебирала коричнево-сепієві фотокартки з застіль, днів народжень, похоронів і хрестин; придивлялася до натовпів людей (жінки у хустках, чоловіки притискають до піджакових лацканів кашкети), намагаючись розгледіти за межами знімка постать або явище, до яких були прикуті зосереджені погляди; вивчала людей на подвір’ях храмів, з кошиками; людей над ополонкою, взимку; мерців із запалими щоками у трунах, серед квітів; зарюмсаних і замурзаних дітлахів посеред двору, гарбузів, болота, гусей; поля і городи; мости; церковні шпилі, вежі, мури, каріятид, сходи, монастирі, руїни; розглядала, як люди набирають у відра воду з джерела; коней і вози, візників; священника в рясі, з кадилом і двома хлопчиками-служками (близнюками); чоловіків у лісі на полюванні; ратушу зі скульптурами; понівечені деталі скульптур; пагорби; вид на місто, на пагорби, на руїни, монастир, ратушу, голубів на дахах, гарбузи на балконах, ковані решітки стоків, у які стікає сік гнилих овочів, єврейський цвинтар, християнський цвинтар, музичну школу, жіночу консультацію, верби, річку, гаражі.

Крім фотокарток, були також листівки з міськими видами, на звороті яких повідомлялися найбанальніші побутові речі: «Уляна здорова», «Горіхи вродили цього року добре», «Приїздіть на хрестини».

І ще — якісь розшматовані нотатники, аркуші, замотані тельбухами сплутаних ниток, списки речей і предметів, продовольства. Помітки і записи — з датами, кілометрами, навіть якимись координатами, описами погоди. Часом — щось схоже на щоденникові записи, з яких нічого (навіть розібравши більшість слів) неможливо дібрати.

Разом із Коротулькою вони старанно й чемно розсортували вміст валіз: розділили на кілька окремих видів, перебрали фотокартки, вдивляючись у німі обличчя, перечитали нотатники та розрізнені аркуші й дійшли висновку, що жодної цінности цей мотлох не має. Про це на прохання Коротульки Саші Романа повідомила директорку в написаному тристорінковому звіті («Ти краще пишеш, — сказала Коротулька,  — а я б сиділа сто років»).

Я й так це знала, — незворушно повідомила директорка, скоса милуючись у вікно на митрополичий сад і будинок Варлаама. Навіть цієї найменш привабливої пори, коли дерева стояли оголені, а з болота стриміли мертві клапті брунатної трави, коли вже від самого ранку назовні нидів млистий і тонкосльозий вечір, у залишках клумб і газонів митрополичого саду, в його потаємних лавках, прикритих вигнутим гіллям декоративних кущів, можна було вгледіти заспокоєння і красу.

За словами Роми, директорка схилялась до того, що всі чотири валізи треба негайно викинути на смітник, щоб не захаращувати ними архівного простору. Дослідники і так мали над чим працювати, оцифровуючи матеріяли, проводячи облік і ревізію. Скільки рукописів по-справжньому важливих діячів чекали у сховищах на те, що їх зауважать, що їх опрацюють, що про них заговорять.

Рому рішення директорки занепокоїло. Вона погоджувалась із тим, що валізам у їхньому Архіві не місце, але їй стало нестерпно прикро від думки про всі ті сотні дурнуватих знімків із наївними простацькими обличчями на них, про листівки й нотатники з нерозбірливою базграниною серед смороду і жаху сміттєзвалища. Колись і для