Читати книгу - "Амадока"

тільки пішки. Він не шкодував себе: не спав ночами, згорав від хвилювання, що цієї осени грибок остаточно роз’їсть старі дереворити, що взимку колони Костелу Воздвиження та святого Йосипа заваляться під вагою снігу — і тому не помічав ані власного болю в кістках і шлунку, ані потреб близьких людей, які вимагали його підтримки. — Але мене чомусь помічав, — знову знизував плечима Богдан.

Якось він попросив мене відфотографувати скульптури святих Атанасія й Леона на фасаді Собору святого Юра. Я повинен був зробити щонайменше сотню знімків, зафіксувавши окремі фрагменти, чітко розписані Майструком, — розповідав Романі Богдан. — Я досі пам’ятаю ті аркуші, видерті зі шкільного зошита в клітинку. Пам’ятаю, наскільки Майструкове «к» скидалось на «н», тимчасом як «н» майже неможливо було відрізнити від «п». Я стояв там, угорі, поруч із кам’яними митрополитами, заляпаними голубиним послідом, і час від часу зиркав додолу, на дрібну постать мого наставника, який не відводив від мене погляду, закинувши обличчя догори.

Це сталось після того, як я показав йому деякі зі старих знімків моєї родички: Майструк прийшов від них у захват. «Її талант передався і вам, — сказав він мені. — Ви здатні помічати речі, недоступні очам інших».

І я повірив йому! — вигукнув Богдан, і Романа відповіла йому захопленою усмішкою. — Відтоді — аж доки не схибив — я фотографував для нього Пінзелеві скульптури.

Його голос болісно надламався, і на якусь мить Богдан немов вибляк, утратив барви.

Але вже наступної хвилі він знову наелектризовано випростався. — Я все виправлю, — твердо промовив він. — Нехай я більше ніколи не зустрінусь із Майструком, нехай він так мене й не пробачить — але я поверну йому втрачену голову Пінзелевого лева, а собі поверну втрачений сенс.

Він розповідав про свою роботу, про подорожі і фізичну працю, про заглиблення й вивчення, про обставини й інструменти так, як молодий батько може розповідати про немовля. Він вщерть налився азартом і пристрастю, немов картяр.

Рот наповнився слиною, що густо поблискувала на язику, поки Богдан, не вгаваючи, переповідав анекдоти й випадки, які з ним траплялися під час тієї чи іншої поїздки, чи про тонкощі пошуків, про ланцюжки помилкових кроків, які здавалися єдиноправильними, висмоктували сили і час, а потім виявлялись лабіринтами, що приводили в глухий кут. У нього тремтіли руки, а на щоках з’явився рум’янець. Він почав сміятись, посвячуючи Роману в містифікації і фальсифікації, що тривали довше, ніж людське життя, ніж життя кількох поколінь людей.

Тепер уже Рома вела перед у пошуках. Тепер вона стежила за тим, щоб не пропустити жодної полиці, жодної шухляди, тому що Богдан, захоплений своєю пристрастю, думками перебував десь далеко. Він штовхав Рому в плече, брав її за коліно в найбільш напружені моменти власних розповідей, а вона, усміхаючись у відповідь, раділа, що таки знайшла до нього підхід, що цей стриманий чоловік, виявляється, здатен бути таким палким, таким запальним. І з вдячности за те, що він їй відкрився, Рома докладала до пошуків дедалі більше зусиль.

Його запал і жар, його збудження осявали Роману і гріли її. Вона почувалася спільницею. Почувалася причетною.

У кімнаті з особливо вкрадливим освітленням, де на підвіконні у квадратних вазонах росла газонна трава, а під склом підлоги глянцево мерехтіли фарбовані чорним камені, Богдан хвацько потягнувся догори і звісився з якоїсь поперечини.

Це спальня, — повідомив він Ромі, опускаючи додолу широке ліжко і тим самим відкриваючи дерев’яні полиці, на яких було навалено різний мотлох, що видавався чужорідним у лощених декораціях помешкання. Від мотлоху тхнуло запахом старости, цвілі. Тут лежали старі ікони на потрісканих шматках аж почорнілого дерева, охайно поораного шашелем: личка святих, що проглядалися з облущеної побляклої фарби, були чимось схожі на обличчя пацієнтів на стінах помешкання, якби їх намагалась скопіювати рука дитини; оберемки банкнотів Ваймарської республіки; австрійські дукати; поштові марки на честь дня народження Гітлера; листівка з Тюркеншанцпарку з водоспадом і альтанкою, списана дрібним і нерозбірливим почерком; два настінні бронзові підсвічники; невелика коричнева книжка в палітурці з м’якої шкіри з жовтими, а то й брунатними сторінками, старанно списана кимось і змальована майже повністю; і уламок кам’яної голови людиноподібного лева, що молитовно склав лапи.

Богданове обличчя осяяв хлоп’ячий захват. Він по-змовницьки зазирнув Романі просто в очі, наблизившись упритул і схилившись до неї зі свого чималого зросту, і торкнувся кінчика її носа своїм. Йому заважали її окуляри, і тому він обережно зняв їх із Роминого перенісся і поклав на поличку, між іконами. Тоді підібрав із підлоги золотисту термоковдру, складену прямокутником, і навіщось розклав її на ліжку, а тоді вклав на її неприємно-холодну поверхню Роману, як рибину кладуть у кишеню з фольги для того, щоб її запекти. Романа слухняно дозволила Богданові себе вкласти, перед тим допомігши йому стягнути з себе вузькі джинси, з якими він не міг впоратися, посприяла у зніманні светра і розстібанні бюстгальтера, погодилась позбутися трусів. Вона повністю роздягнулась сама, поки Богдан сидів поруч у неприродній позі, теж наполовину роздягнутий, нетерплячий, серйозний і роздратований, уже нічого не розповідаючи 

Мені подобаються твої груди, — сказав Богдан, не дивлячись на Романині груди, і якось дуже відповідально почав Роману цілувати. Він злився, здавалося, на те, що Романа весь час усміхається, ніби просячи пробачення за таку безглузду ситуацію.

Богданова долоня мимохіть притиснула м’якуш груді, а тоді його пальці почали ковзати ребрами, ледь торкаючись шкіри. Рома видихнула густе повітря Богданові в шию. Він став настирливішим, обома долонями міцно схопив Рому за поперек — і раптом відсахнувся, як обпечений: його пальці наткнулись на жорстку затверділу тканину, що на дотик нагадувала кору дерева.

Що це? — запитав він, вигинаючись і придивляючись до Роминої талії. Богданові очі були широко розплющені. Здавалось, він щойно прокинувся. На жіночій шкірі перед ним пролягав широкий нерівний шлях. Сама жінка затихла.

Це мій шрам, — пошепки пояснила вона, ніби перепрошуючи. Богдан продовжував роздивлятись коричневу смугу, торкався пальцями складок і зморщок, розгалужень, які відходили від основного річища й розтікались у протилежних напрямках аж на спині.

Звідки він? Що з тобою сталось? — запитав Богдан, нарешті знову наближаючи своє обличчя до Роминого, але не припиняючи торкатись пошкодженої Роминої шкіри.

Можна, я потім розповім? — попросила Романа. — Я зараз не хочу… Це давня історія. Я не хочу туди повертатись.

Вона зазирнула Богданові в очі благально і вперто, взяла його долоні у свої і повернула їх собі на груди.

Ось так, — сказала вона.

Ти бачила ці фотографії там, на стінах? — раптом пирхнув Богдан їй у вухо, боляче прикушуючи мочку. — Недарма ти сюди потрапила.

Рома стиснулась усім тілом і сильним рухом