Читати книгу - "Нямлик і Балакуча Квіточка, Леся Вороніна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Врешті, впоравшись із краном, Юліан швидко скинув свого квітчастого костюмчика, акуратно склав його на краю басейну й шубовснув у воду.
Олянці тільки цього було й треба! Вона швидко скинула піжаму, яка зменшилася разом із нею, й надягла Юліанове вбрання: барвисті штанці, курточку й ковпачок.
Виявилося, що костюмчик пасує їй, як улитий. Дівчинка вдоволено всміхнулася і швидко проказала два чарівні слова. Які? Але ж ви добре пам’ятаєте, що їх знали лише нямлики і одна-єдина людина в світі — Олянка.
Тому проказала вона ті слова тихо-тихо і тієї ж миті відчула, що чари почали діяти.
Розділ шостий,
де Олянка на власні очі бачить підступного діркокрута і його помічників,
проте розуміє, що зовсім їх не боїться
Дівчинка набрала повні груди повітря, а потім дуже голосно наказала:
— Підступний діркокруте Жалібно-Скавчальський! Я не дозволю тобі затопити Країну нямликів і врятую наш будинок!
— Гей, хто це там репетує у моєму садочку? — озвався Юліан, який з подивом виявив, що якийсь нахаба не лише проник у його садибу, а й поцупив убрання.
Та Олянка не встигла відповісти обуреному нямликові, бо раптом усі ліхтарі й ліхтарики, що освітлювали Країну нямликів, заблимали, замиготіли й згасли. Навколо запанувала цілковита темрява.
— Ану, перестань бешкетувати! — знову загукав Юліан, — ти ж знаєш, що жоден нямлик не може з’являтися без свого одягу!
— Аякже, знаю, знаю… — почувся хрипкий тихий голос, від якого в Олянки перехопило подих.
— Це ти, Жалібно-Скавчальський? — запитав Юліан, але й без того було зрозуміло, що в його садочок завітав сам головний діркокрут.
— Зараз я тебе, голубчику, вкушу, — прохрипів діркокрут, і Олянка почула кроки, що наближалися до басейну.
— Ану, стій! — наказала дівчинка. — Не займай Юліана — це я тебе викликала на двобій.
— Гаразд, гаразд, і ти від мене нікуди не дінешся, але спершу я прокручу гарнесеньку дірочку ось у цьому кранику, потім проковтну ось цього курдупеля, а тоді, знаючи, що ніхто у світі не зможе перекрити потік води, котрий заливає ваш будинок, візьмуся за тебе!
Олянка озиралася на всі боки, але побачити свого суперника не могла. Вона тільки чула, як він підбирається все ближче й ближче до басейна, а потім пролунав огидний скрегіт, і з прогризеної труби захлюпотіла вода.
— А тепер можна й повечеряти! — закричав вдоволений діркокрут. — Але я не люблю їсти на самоті. Агов, мої маленькі ненажери! Сьогодні в нас буде весела забава. Спершу схрумаємо всю нямлицьку дрібноту разом із їхньою країною, а тоді візьмемося за поживні цегляні стіни цього смачненького будиночка. — Промовивши це, Жалібно-Скавчальський голосно зареготав.
Дівчинка почула, що навколо неї ворушаться якісь дивні істоти. Очі в них світилися пронизливим жовтим світлом, і тому в садочку почало розвиднюватися.
Тепер Олянка могла розгледіти Жалібно-Скавчальського. Він був точнісінько такий, яким його описав Буцик, — невеличкий, вкритий блакитною шерстю, із трьома рядами залізних зубів у величезній ротяці.
І помічники у головного діркокрута були такі ж зубаті й кошлаті. Ось лише в стіногризів хутро мало червоний колір, а зуби були схожі на обценьки.
І раптом Олянка відчула, що зовсім не боїться цих почвар. Навпаки, вони їй видалися жалюгідними й смішними. Дівчинка закинула голову й голосно засміялася.
— Ти що, мене не боїшся? — визвірився Жалібно-Скавчальський.
— Анітрошки, — відказала Олянка, клацнула великим і вказівним пальцями, й наказала: — Ану, волохаті страховища, забирайтеся геть з нашого будинку! І з нашого міста! І з нашої Землі!
Стіногризи й діркокрути загарчали й заклацали зубами, та їх ніби оточила невидима стіна. Вони билися об неї, намагаючись вибратися на волю, але тут волохатих чудовиськ підхопив вихор, підняв у повітря й поніс світ за очі.
І тільки зім’ята трава й квіти в Юліановому садочку нагадували про те, що тут сталося.
— От і все, — зітхнула Олянка й озирнулася на Юліана.
— Ні, не все, — сумний нямлик ховався за бортом басейну і з жахом дивився, як з продірявленого крану цебенить вода.
Розділ сьомий,
у якому Привид Здичавілого Сантехніка згадує свою колишню професію,
і це має несподівані наслідки
— Що ж нам тепер робити? — захвилювалася Олянка.
Вона пригадала, що їй казав Буцик, відправляючи у Країну нямликів, — за допомогою чарів вона може здійснити лише одне бажання.
— Негайно віддай моє вбрання і відвернись, — ображено проказав Юліан. — Дай мені хоч наостанок відчути себе справжнім нямликом!
Олянка швидко переодяглася у свою піжаму, а штанці, курточку й ковпачок Юліана так само акуратно склала на краю басейну.
За мить огрядний нямлик уже стояв біля дівчинки й скрушно хитав головою.
— Ну от, тепер нас може врятувати лише диво, — тяжко зітхнув чоловічок і опустив голову.
А вода все прибувала й прибувала. Вона вже почала переливатися за краї басейну й затоплювати Юліанове подвір’я.
— Ось якби тут з’явився справжній сантехнік, такий, яким колись був Митько… — прошепотіла Олянка.
Але годі було на це сподіватися. Навіть до них у квартиру, коли ламався якийсь кран, сантехнік майже ніколи не приходив.
І тепер дівчинка знала, чому — всі слюсарі-сантехніки, певно, добре знали історію зникнення молодого довірливого Митька…
І щойно Олянка про це подумала, як перед нею і Юліаном виникла біла напівпрозора фігура.
— Хто тут згадував моє земне ім’я? — тихо запитав привид (а це був саме він — Привид Здичавілого Сантехніка) і втупився у прогризену трубу, з якої текла й текла вода.
— Я… — ніяково проказала Олянка.
— А звідки ти мене знаєш?
— Просто сьогодні вночі я почула сумну історію про те, як ви кинулися рятувати песика, а виявилося, що це скавчав підступний діркокрут Жалібно-Скавчальський.
— Горе мені, горе! — забідкався привид, а тоді наполохано озирнувся. — Треба тікати, бо він може знову мене вкусити. А знаєш, скільки в того садюги залізних зубів? Аж три ряди!
Олянка вже хотіла пояснити привиду, що зачарувала всіх стіногризів і діркокрутів і назавжди відправила їх світ за очі, але не встигла, бо раптом Привид Здичавілого Сантехніка махнув рукою й кинувся до поламаного крана.
Йому вистачило лише кількох рухів, аби зупинити потік води. Після цього привид вдоволено всміхнувся і раптом… почав змінюватися.
За мить перед враженими Олянкою і Юліаном стояв молодий хлопець у робочому комбінезоні й з потертим кашкетом, насунутим на чорний чуб.
— Усе зрозуміло! — вигукнула Олянка. — Жалібно-Скавчальський міг тримати сердешного сантехніка в полоні лише доти, доки той його боявся. А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нямлик і Балакуча Квіточка, Леся Вороніна», після закриття браузера.
