Читати книгу - "Якщо кров тече"

в курсі. Він таки натякнув, що «Джон Дір», може, непогане місце, аби прилаштувати частину мого пирога, бо вони запроваджують інновації як навіжені. Містер Рафферті сказав, що візьме це до розгляду, і пізніше я дізнався, що він таки інвестував у «Дір і Ко», але якусь символічну суму. Основну частину було вкладено в «Еппл» та «Амазон».

Після вечері містер Рафферті потис мені руку й привітав мене.

— Герріґен мав дуже небагато друзів, Крейґу. Тобі пощастило, що ти був серед них.

— Йому теж пощастило, що серед них був Крейґ, — тихо сказав тато і закинув руку мені на плечі.

У мене від цього в горлі з’явився кавалок, і коли містер Рафферті пішов, я подався до своєї кімнати й трохи поплакав. Я намагався не шуміти, щоб тато не почув. Хоча він міг і чути. Можливо, чув і розумів, що я хотів побути сам.

Коли сльози вщухли, я ввімкнув телефон, відкрив «Сафарі» й забив ключові слова «сценарист» і «старлетка». Жарт, котрий нібито пустив письменник на ім’я Пітер Фейблман, був про старлетку, яка настільки не розбиралася в тому, хто що вирішує, що переспала зі сценаристом. Можливо, ви його чули раніше. Я не чув, але натяк містера Герріґена зрозумів.

***

Тієї ночі я прокинувся десь о другій від звуків далекого грому і заново усвідомив, що містер Герріґен помер. Я лежав у ліжку, а він — у землі. На ньому костюм, який він тепер носитиме вічно. Складені руки про­лежать на місці, аж доки не перетворяться на кістки. Якщо за громом прийде дощ, земля може просякнути ним на глибину й підмочити труну. У ній не було гідроізоляції чи бетонної плити — він сам побажав так у своєму, як висловилася місіс Ґроґен, «мертвому листі». Врешті-решт віко труни зогниє. І костюм теж. ­Айфон зроблений з пластику, тож протримається набагато довше за костюм чи труну, але кінець кінцем і його не стане. Ніщо не вічне, окрім, може, Божого задуму, але навіть у тринадцять років я почав у цьому сумніватися.

Мені різко захотілося почути його голос.

І я зрозумів, що це можливо.

Робити таке було лячно (особливо о другій ночі), і я розумів, що це нездорова штука, але також знав, що коли зроблю це, то зможу знову заснути. Тож я подзвонив і вкрився сиротами, коли до мене дійшла проста правда стільникових технологій: десь під землею В’язового кладовища, у кишені мерця, Теммі Вайнет співала перші два рядки «Тримайся свого чоловіка».

А тоді у вусі почувся його голос, спокійний і чіткий, трохи рипучий від віку: «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним».

А якби він таки передзвонив? Що тоді?

Я урвав дзвінок, перш ніж почувся сигнал, і знову ліг у ліжко. Натягуючи ковдру, я передумав, підвівся й знову подзвонив. Не знаю чому. Цього разу дочекався сигналу, а тоді сказав: «Я сумую за вами, містере Герріґен. Дякую за гроші, що ви мені лишили, але я б віддав їх за те, щоб ви були живі. — Я помовчав. — Може, воно звучить як брехня, але це правда. Це правда».

Тоді я повернувся до ліжка і заснув ледь не тієї ж миті, коли голова торкнулася подушки. Снів не було.

***

Я звик вмикати телефон ще до того, як вдягнусь, і перевіряти додаток з новинами, аби переконатися, що ніхто не почав третю світову війну і не сталося якихось терактів. Наступного ранку після похорону містера Герріґена я побачив червоний кружечок на іконці додатка SMS: мені прийшло повідомлення. Я подумав, що воно або від Біллі Боґена, друга й однокласника, в котрого була «моторола», або від Марджі Вошберн, яка мала «самсунг»… хоч останнім часом я отримував від Марджі небагато повідомлень. Думаю, що Реґіна розбовкала про те, як я її поцілував.

Знаєте стару приказку «в мене кров захолола»? Таке справді буває. Я знаю точно, бо моя захолола. Я сидів на ліжку й глипав на екран. Повідомлення було від контакту на ім’я корольпірат1.

Я чув, як на кухні внизу тато протарабанив сковорідкою, коли виймав її з шафки біля плити. Вочевидь, збирався зготувати гарячий сніданок — він намагався таке робити раз-двічі на тиждень.

— Тату? — сказав я, але торохтіння продовжилось, і я почув, як він сказав щось схоже на «Та вилазь уже, дурна залізяко».

Він не почув мене, і не тільки тому, що двері спальні були зачинені. Я сам ледве себе чув. Повідомлення остудило мою кров і викрало голос.

Попереднє повідомлення містер Герріґен надіслав за чотири дні до смерті. У ньому говорилося таке: «Сього­дні не треба поливати квіти, місіс Ґ. це зробила». А за ним тепер ішло таке: «К К К аа».

Надіслане о 02:40.

— Тату! — цього разу трохи гучніше, але недостатньо. Я не знаю, чи плакав уже тоді, а чи сльози потекли, коли я опинився внизу, досі тільки в спідній білизні й футболці шкільної команди «Тигри».

Тато стояв до мене спиною. Він спромігся витягти сковорідку і тепер топив у ній масло. Почув мене й сказав:

— Сподіваюся, ти голодний, як і я.

— Татку, — сказав я. — Татку.

Він розвернувся, коли почув слово, яким я перестав його кликати у вісім чи дев’ять років. Побачив, що я не одягнений. Що плачу. Що тримаю телефон. Він забув про сковороду.

— Крейґу, що трапилося? Що з тобою? У тебе був кошмар про похорон?

Це точно був кошмар, і зараз уже могло бути запізно — врешті-решт, він був старий, — але що, як ні?

— Ох, татку, — сказав я. Пробелькотів: — Він не мертвий. Принаймні не був мертвий о пів на третю ночі. Треба його викопати. Треба викопати, бо ми поховали його живцем.

***

Я все йому розповів. Як узяв телефон містера Герріґена і поклав йому в кишеню піджака. Тому що він став багато для нього значити, сказав я. І тому що йому дав його я. Розповів, як подзвонив серед ночі, як поклав слухавку за першим разом, як передзвонив і залишив повідомлення в голосовій пошті. Мені не треба було показувати батьку повідомлення, що я його отримав у відповідь, тому що він уже дивився на нього. Можна сказати, вивчав.

Масло на сковороді почало підгоряти. Тато підвівся й зняв її з вогню.

— Не думаю, що тобі захочеться яєць, — сказав він, а тоді повернувся до столу, але замість того, щоб сісти на своє звичне місце з іншого боку, сів поруч зі мною і поклав руку на мою. — Послухай мене.

— Я знаю, що то був моторошний вчинок, — сказав я, — але без цього ми б ніколи не дізналися. Треба…

— Синку…

— Ні, тату, послухай! Треба бігом когось покликати! Бульдозер, трактор, навіть чоловіків з лопатами! Він ще може…

— Крейґу, припини. Тебе спуфнули.

Я вирячився на нього, розкривши рота. Я знав, що таке спуфінг, але можливість того, що це станеться зі мною — і то посеред ночі, — ніколи не спадала мені на думку.

— Його тепер стає дедалі більше, — сказав він. — У нас на роботі навіть були збори персоналу на цю тему. Хтось отримав доступ до телефону Герріґена і клонував його. Розумієш?

— Так, звісно, але ж, татку…

Він стис мою руку.

— Може, хтось