Читати книгу - "Ми проти вас"

боїться, коли він п’яний. Чоловіки не знають своєї ваги, не розуміють фізичного страху, який можуть вселити, коли всього лише ввалюються крізь двері. Вони нагадують ураган, що бушує молодим лісом; випивши, вони ледве встають з-за столу на кухні й перевалюються з кімнати в кімнату, навіть не розуміючи, на що наступають. Зранку вони нічого не пам’ятають, порожні пляшки вже зібрано, склянки тихцем вимито, у будинку тихо. Ніхто нічого не каже. Вони ніколи не побачать того спустошення, яке залишають у власних дітях.

Ана зупиняється та обертається, Майя зиркає на неї й ледь усміхається. «Бляха, як же я люблю тебе, дурепко», — думає собі Майя, і Ані відомі ці думки. Тому вона запитує:

— Якщо тобі доведеться зробити собі операцію, то що вибереш — свиняче рило чи свинячу дупу?

Майя регоче. Вони ще малими придумали собі таку гру. «Або-або».

— Зроблю рило. З хвостом на дупі незручно сидіти, коли буду грати на гітарі.

— Яка ж ти хвора на голову!

— То це Я хвора на голову? Ти взагалі ЧУЄШ, що патякаєш?

Ана пирхає. Ковзає поглядом між деревами.

— Окей, тоді таке: бути нещасною і прожити сто років чи бути щасливою один-єдиний рік, а потім померти?

Майя мовчки замислюється. Відповісти вона так і не встигає. Стрепенувшись, бачить, що Ана вже встигла роззирнутися і тепер не спускає погляду з дерев. Ана мала б зауважити це раніше, але вона звикла сама вистежувати й полювати, а не бути тією, кого вистежують.

Під немалою вагою чийогось тіла з хрускотом ламається сухий хмиз. Дівчата зайшли далеко від міста, це місце може бути небезпечним, тут водяться звірі.

Але ті гілки хрускали не під звіром.

* * *

Коли Петер приходить на льодову арену Бйорнстада, там усе зачинено, панує темрява. Він не вмикає світла, йому й так відомо, де саме на стінах почеплені пожовклі аркуші. Малі слова, написані твердою рукою: «Спершу — команда, потім — ти». А далі: «Ми відступаємо лише тоді, коли беремо розгін». Над цим: «Мрій — Бийся — Перемагай!». І найближче до дверей — написане його почерком: «Ми підводимось, коли перемагаємо, ми підводимось, коли програємо. Ми підводимось попри все».

Люди, які мислять логічно, можливо, подумають, що такі записки просто сміховинні, але у спорті найкращим стаєш не завдяки логіці — треба бути мрійником. Коли Петер ходив до початкової школи, вчитель запитав, ким учні хочуть стати, коли виростуть. Петер сказав: «Профі в НХЛ». Він досі пам’ятає, як насмішкувато реготав клас, і віддав усе своє життя, щоб довести їм, як вони помилялися. Люди, які мислять логічно, розуміють, що неможливо, щоб малий хлопець із малого Бйорнстада почав грати з найкращими хокеїстами світу, але для мрійника все працює інакше.

Проблема в тому, що цей процес ніколи не закінчується, й остаточно довести щось іншим неможливо, бо ті, хто насміхаються, просто посувають межі. У роздягальні на стіні висить годинник, який зупинився, і нікому не спаде на думку поміняти батарейку. Для того, аби полюбити, потрібен лише час, а щоб убити любов, треба навіть менше — достатньо й миті. Спорт є нещадним, яскраві зірки відходять у минуле за ті десять секунд шляху між льодовою ареною й роздягальнею, а клуб, який проіснував понад пів століття, за кілька хвилин у будинку міської адміністрації засуджують до зникнення. Петер думає собі, чи тепер вони знесуть льодову арену й збудують конференц-готель або якесь інше паскудство, про яке мріють ті, у кого влада і гроші. Вони не здатні любити, вони можуть лише володіти. Для них усе, що тут зведено, є просто стінами й дахом.

Петер піднімається трибунами, зупиняється у вузькому коридорі перед своїм кабінетом на верхньому поверсі. Скільки років його життя минули в цій будівлі? Яка тепер їм ціна? На стіні в рамках висять фотографії — важливі моменти з життя клубу: заснування 1951-го року, потім — легендарний сезон двадцять років тому, коли основна команда стала майже найкращою в країні, а далі — команда юніорів, яка минулої весни здобула срібло. На багатьох знімках видно Петера.

У пориві люті Петер змітає всі фотографії. Розбігається від кінця коридору й зриває з цвяхів кожну рамку. Уламки скла дощем падають на підлогу, але Петер уже прямує до виходу. Ніде на льодовій арені навіть не спалахує лампочка, коли він гримає вхідними дверима.

* * *

Невідома особа сидить у темряві на трибунах і дивиться, як Петер залишає арену. Поки він заводить автомобіль на стоянці, невідома особа піднімається до його кабінету й оглядає розгардіяш. Роздивляється під осколками старі Петерові знімки, а також новіші фото команди юніорів. Там майже на кожному знімку видно двох гравців. Невідома особа черевиком відкидає скло і схиляється над давнішим фото двох хлопців — ще задовго до того, як вони стали найбільшими зірками у цьому місті. Вручення нагороди, їм на вигляд років одинадцять-дванадцять, вони по-братськи обіймають один одного, на їхніх футболках — номери і прізвища: «9 ЕРДАЛЬ» і «16 ОВІЧ».

Найкращі друзі, спорт, який вони обожнювали, і команда, якій віддали свої життя. На що здатний молодий хлопець, якщо забрати у нього все це й одразу? Невідома особа старанно обводить у своєму записнику ім’я «Беньямін Овіч», а тоді спускається трибунами й виходить з арени. Закурює ще одну сигару. На вулиці тепло й безвітряно, але невідома особа затуляє долонею вогник так, ніби сюди наближається буря.

* * *

В Ани і Майї серце вистрибує з грудей, коли вони обертаються і бачать, як поміж деревами до них наближається Беньї. Ще донедавна він був хлопцем, який обожнював свою хокейну команду і найкращого друга, а тепер став дорослим чоловіком з очима, в яких тонуть зіниці. Одна рука Беньї стиснута в кулак, в іншій він тримає молоток.

Запитайте будь-кого у Бйорнстаді, і кожен вам скаже, що цей хлопець завжди був схожий на вибухівку.

7

«Спершу треба пообідати»

У Геді здавна побутує приказка: «Скажи незнайомій людині, що ненавидиш Бйорнстад, і матимеш друга на все життя». Найменшим дітям у Геді відомо, що добра гра команди «Гед-Хокей», звісно, важлива, але ще важливіше, щоб для Бйорнстада все полетіло до дідьчої матері. Звичайно, це напівжартома. З трибун уболівальники кричать, що «ненавидять» і «позабивають» одне одного, але ж це не всерйоз. Поки раптом так не стається.

Якщо замислитися над тим, як почалося насильство між цими двома містами, більшість із нас уже не пам’ятатиме, що було спочатку