Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ні, – коротко кинув чоловік. У відповідь на мої здивовано розширені очі він лише мило всміхнувся. – По-перше, як ти і сказала, я відповідаю за тебе. Тож для перестраховки я краще в прямому сенсі триматиму ситуацію у своїх руках, – для наочності його лапа змістилася на моїй талії, зручніше перехоплюючи мене. – По-друге, я радий, що ти впустила свіже повітря, але з твого боку тепер протяг – не варто тобі там сидіти.
– Може тоді поміняємося сидіннями? – запропонувала я.
– Ти хочеш, щоб продуло мене? – поцікавився він, але побачивши мій безсовісний вираз обличчя, додав: – Не відповідай. Нічого, посидиш так трохи. Нам недовго залишилося летіти. Чи тебе щось бентежить?
– Мене? – підняла брову я. Він що, брав мене на слабо? Думав, я, як ляклива дівиця, буду червоніти і заїкатися? Не на ту нарвався, любий. Піднявши руку, я обплела її навколо шиї Дарлема, зручніше вмощуючись на його колінах. – Анітрохи не бентежить.
Чоловік хмикнув і теж зручніше розвалився на вузькій лавці. Так ми і їхали наступні пів години. На диво весь цей час я не відчувала дискомфорту. Я була розслаблена, як і чоловік піді мною.
Коли ми пішли на зниження, Дарлем пересадив мене на колишнє місце і зачинив двері дакомри. Приземлення виявилося не найприємнішим моментом. Нас із такою силою довбонуло об землю, що я боялася отримати струс, вдарившись головою об стелю. До речі тепер стало зрозуміло, чому дах цього транспортного засобу вищий, ніж у карети. А далі ми поїхали по землі, наче в запряжці не літаюча істота, а звичайні коні. Подолавши невелику дистанцію, наш екіпаж зупинився.
Чоловік вийшов перший і подав мені руку, допомагаючи спуститися. Яскраве світло різало очі, які звикли до напівтемряви літаючої кабінки, тому потрібен був час, щоб я змогла нормально бачити. Але коли зір нормалізувався, я, як божевільна, крутила головою на всі боки, щоб вловити все, до чого діставало око.
Ми опинилися перед розкішним палацом. І ні, він не був схожий на замок із казки. Радше стандартний собі сучасний палацовий стиль якихось супер заможних представників списку форбс. Довга двоповерхова будівля, квадратні форми, центральний вхід і два крила, білий фасад, темно-зелений дах, арочні вікна, балкончики. Не букенгемський палац, але непогана собі така садиба. Ми йшли білою насипною доріжкою, а з усіх боків нас оточували рослини з фігурною стрижкою, скульптури, статуї, біля самого входу в будинок виднівся невеликий фонтан. Ось клянуся, немов у якомусь європейському замку на екскурсії. Тільки є один нюанс, який бентежив мене з кожною секундою все більше.
Усі ці фігури, кущі, фасадні скульптури, та все навколо зображувало одну істоту – змія. А в мого нареченого хранитель дракон. Дракони, звісно, ще ті ящери, але ж не змії.
– Чий це будинок? – насупившись, запитала я.
Поглянувши на Дарлема, я помітила, наскільки напруженим було його обличчя, але тон прозвучав буденно:
– Мого друга.
– Твого друга? – розгублено повторила я. – Навіщо ми тоді приїхали сюди?
Нам на зустріч, спускаючись ґанком, прямував чоловік. Дарлем, притримуючи мене за руку, наполегливо вів уперед.
– У мене з'явилися невідкладні справи на Північних землях. Це дуже серйозно. Тому поки мене не буде, ти поживеш тут.
«Та-а-ак, – протягнув Као в моїй голові. – Це не добре. Незаміжній дівчині не належить жити з незнайомим чоловіком в одному будинку».
– Я не маю залишатися в твого друга, – я забрала свою руку від його ліктя і зупинилася. – Невже ти не можеш поселити мене у своєму будинку?
– Це може бути небезпечно, – похитав головою чоловік. – Ти моя наречена і я хочу надати тобі найкращий захист.
У цей момент до нас якраз підійшов чоловік, на вигляд трохи молодший за Дарлема. У нього було смолисто-чорне волосся, зачесане назад і яскраві зелені очі. Він випромінював таку впевненість, я б навіть сказала самовпевненість.
– Таміорн Ерайн, – представився він, чарівно посміхаючись і перехоплюючи моє зап'ястя для поцілунку. – Безмежно щасливий познайомитися з такою юною міледі. Ви навіть прекрасніша, ніж можна собі уявити. Я радий вітати вас у моїй скромній оселі, – чоловік повернувся і вказав розмашистим рухом на палац. – Мій дім – ваш дім.
Я перевела недовірливий погляд на свого нареченого.
– Я цілком довіряю Таміорну, – промовив він. – Тут із тобою нічого не трапиться.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потраплянка на заміну, Літа Най», після закриття браузера.