Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

— Який же я радий бачити тебе живим і неушкодженим… — отримавши відповідь на запитання, що мучило мене, я обійняв товариша і злегка потискав в обіймах.

— Я теж радий бачити тебе, Владе.

— До речі… — я й справді помітив деякі зміни, що сталися з рейнджером. — Добре виглядаєш.

— Це все Тім, — підтверджує спостереження Тінь. — Він два дні не виходив із книгосховища, а потім ще день сидів у хаті, нікого до себе не пускаючи… і зробив для мене ліки. Ти ж знаєш, всі казали, що від того закляття немає жодної ради, а Тім зробив. До повного одужання, звичайно, далеко, але тепер я хоч би не задихаюсь на п’ятій сотні кроків. Навіть бігати трохи можу.

— Тім теж тут?

— Так. Знову над чимось чаклує у своїй халупі. Давай, сходимо до нього. Він буде радий…

— Чому ні? Веди… Впевнений, нам знайдеться про що поговорити. Тільки заглянемо спершу в якусь лаву з їжею. Якщо Тім, як ти кажеш: «чаклує», готовий сперечатися, що в будинку в нього і миші зголодніли. А зустріч друзів варто відзначити належним чином.

— Згоден… — Тінь ніби не вірячи своїм очам, торкнувся мого ліктя. — Чесно кажучи, не вірив, що ще побачимось.

— Ну, це ти дарма, друже. Ще не виросло те дерево, дошки з якого підуть нам на труни.

Тінь коротко зареготав і потягнув мене за собою.

Спершу, як я й хотів, до крамниці, де ми завантажилися вином і закускою. Потім — до будинку Тіма Подорожника.

Якщо за стінами будинку будували здебільшого кам'яні та під черепицею, то у Передмісті стояли лише дерев'яні зруби та глинобитні мазанки. Житлові — під дранкою, господарські будівлі — під очеретом чи соломою. Будинок Подорожника серед десятків решти таких самих відрізнявся лише відсутністю диму над димарем. Схоже, я вгадав — незважаючи на пізній час, вечерю тут готувати не збиралися.

Злегка перекошені двері, буркітливо заскрипіли, не бажаючи відкриватися і впускати несподіваних гостей, але змушені були підкоритися грубій силі та наполегливості.

— Немає мене… Провалюй… поки в жабу не перетворив… — долинуло з глибини оселі, уже затягнутої вечірньою напівтемрявою, котру ледве розганяло полум'я єдиної свічки, що стояла на столі. Тім, схилившись над ним, щось зосереджено цвіркав на аркуші пергаменту гусячим пером, час від часу мачаючи його в чорнильницю.

— Не поспішай, друже! — обізвався Тінь. — Краще подивися, кого я привів до тебе.

— Завтра подивлюсь. Вибач, сьогодні не до гостей. Мені треба якнайшвидше закінчити роботу. Ти навіть не уявляєш, що мені вдалося знайти… Це… — Тім зобразив якийсь незрозумілий жест, покрутивши долонею, із затиснутим в пальцях пером, над головою. — Загалом завтра…

— Мені теж зачекати? — посміхнувся я.

— Влад?! — підвів голову маг. — Ти? Живий?!

— Раз зумів власними ногами притупати до твоєї халупи, то варіантів небагато…

А Тім уже швидким кроком прямував до нас.

— Дай-но, я тебе обійму, друже! — радісно вимовив. — Ти… Це справді ти. Не збрехали, отже, провісники…

— Та годі тобі… — я незграбно обнявся з товаришем, бо в одній руці тримав сулію з вином, а в другій — пшеничний коровай. — Живий я, живий. А ще краще — що ми всі живі. Давай прибирай зі столу свої рукописи. Потрібно цю справу відзначити... А в тебе тут, навіть сісти ніде.

У кімнаті справді всі горизонтальні поверхні, у тому числі й кухонна плита, були завалені розкритими фоліантами та всілякими розгорнутими сувоями. Вільним від книжок та рукописів був лише той краєчок столу, на якому Тім щось писав.

— Що? — здивовано перепитав маг. Потім обвів помешкання таким поглядом, немов бачив усе це вперше в житті. — Ааа… Так, так… звичайно… Ви це… сідайте. Я зараз закінчу. Зовсім трохи залишилося. Владе, ти не уявляєш, що я знайшов… Адже ніхто навіть не знає, що це можливо.

— Угу, — хмикнув Тінь. — А то я тебе не знаю… Зараз пірнеш у свою роботу з головою, і ми до ранку тебе не діждемося.

— Ні, ні... — помахав вільною рукою маг. — Справді, лише кілька рун залишилося перенести. Згрібайте все, що заважає в купу і розташовуйтеся. Тільки ось це фоліант не чіпайте. Я швидко… Чесно…

Сперечатись не мало сенсу, оскільки Тім уже знову щось шкрябав на своєму пергаменті, та з такою старанністю і скрупульозністю, що навіть кінчик язика висунув.

— Гаразд… Погосподарюємо… Тінь, ти звільни стільці, а я займуся столом… І це… запали ще пару свічок, бо в такій темряві не довго один одному очі виколоти.

Маг не обманював. Поки ми накривали «поляну» для святкової вечері, Тім справді закінчив. Підніс свічку ближче, прискіпливо оглянув роботу і задоволено кивнув:

— Так… Це має спрацювати…

— Не поясниш? — поцікавився я, нарізуючи скибками хліб.

— Обов'язково… — маг задоволено потер руки. — Тільки давайте спочатку перекусимо трохи ... Чесно кажучи, не пам'ятаю, коли останній раз їв. Та й у горлі пересохло.

— Із задоволенням… — Тінь налив вина. — За нас.

— За зустріч... — підтримав тост маг.

Ми стукнулися кухлями і дружно випили.