Читати книгу - "Викрадач тіней"

Його життя скидалося на бездонну криницю, криницю смутку, яку ніколи не можна було наповнити, яку Ів зумів лише накрити уявною лядою — вигаданим листом своєї матері.

Усе те нашепотіла мені на вухо його тінь.

Я сказав, ніби мені треба дописати домашнє завдання, пообіцявши, що повернуся на наступній перерві, і побіг геть. Добігши до дашка, я відчув себе боягузом. Мене ятрив сором протягом усього уроку пані Шефер, але я не знайшов у собі сили повернутися договорити зі сторожем, як пообіцяв.

* * *

Удома мама попередила, що ввечері по телевізору показуватимуть документальний фільм про знищення амазонських лісів. Вона принесла тацю з бутербродами, які ми їли на канапі у вітальні. Вона всадовила мене перед телевізором, дала олівець і зошит, а сама прилаштувалася поруч зі мною. Просто жах, скількох тварин зганяють з їхніх місць, скільком загрожує цілковите винищення, бо люди до безтями люблять гроші!

Поки ми, безсилі, спостерігали, як прирікають на смерть бразильських лінивців, особливо симпатичних і близьких мені тварин, мама патрала курку. На середині передачі я зиркнув на ту птицю й пообіцяв собі, що стану вегетаріанцем, як тільки зможу.

Ведучий пояснював нам принцип випаровування — пітніння, досить проста річ. Земля під деревами пітніє так, як ми під волоссям. Піт планети випаровується, і утворюються хмари. Коли вони набрякають, іде дощ, який дає достатньо вологи для того, щоб дерева могли насичуватися й бути в належному стані. Треба визнати, що схема ця загалом гарно продумана. Зрозуміло, якщо продовжувати виснажувати землю, вона більше не пітнітиме, і не буде хмар. Уявіть, що то буде за світ без хмар, особливо для мене! Життя іноді підсовує вам дивні жарти. Я вигадав той реферат про глобальне потепління, аби знайти собі алібі, навіть і гадки не маючи, наскільки зворушить мене ця тема.

Мама заснула, я збільшив звук, щоб перевірити, наскільки глибоко вона спить. Вона не прокинулася, ще один важкий для неї день. Мені було шкода її. Зайва причина, щоб її не будити. Я стишив звук і тихенько піднявся на горище. Невдовзі місяць буде на прямій лінії з вікном горища.

Як уже перевірено першого разу, я стояв рівно, притулившись спиною до шибки й стиснувши кулаки. Серце мало не вискакувало з грудей — усе ж таки було лячно.

Рівно о двадцять другій тінь з’явилася, спочатку тонесенька, ніби риска від олівця на підлозі горища, потім почала рости. Я вкляк на місці, хотів щось зробити, але не міг поворухнути пальцями. Моя тінь мала б бути так само непорушною, але вона підняла вгору руки, тоді як мої були притиснуті до тулуба. Тінь схилила голову на правий бік, на лівий, стала в профіль, а тоді, дивна річ, показала мені язика.

Атож! Хоч смійся і плач одночасно, таке буває. Тінь потягнулася в мене біля ніг і полізла на коробки. Вона попхалася між валіз і поклала руку на один із ящиків, ніби спираючись.

— Ти чия? — пробелькотів я.

— А чиєю я маю бути? Я твоя й нічия більше.

— Доведи!

— Відкрий цей ящик і побачиш. У мене для тебе подарунок.

Я ступив три кроки вперед, тінь посторонилася.

— Не цей, що зверху, ти його вже відкривав, візьми той, що нижче.

Я послухався. Зняв верхній ящик і дістав нижній. Він був заповнений фотографіями, яких я раніше не бачив: то були мої дитячі фотографії, коли я ще був немовлям. Я був схожий на великого зморщеного огірка, щоправда, не такого зеленого і з очима. Вигляд я мав не надто гарний, і подарунок такий мені не сподобався.

— Дивися далі! — наполягала тінь.

На наступній фотографії тато тримав мене на руках, він дивився на мене й усміхався, я ніколи не бачив, щоб він так усміхався. Я підійшов до вікна, щоб уважніше роздивитися його обличчя. Його обличчя світилося щастям, як і в день весілля.

— Бачиш, — прошелестіла тінь, — він любив тебе аж від народження. Можливо, йому бракувало слів, щоб тобі це сказати, але фотографія промовистіша за всі гарні фрази, які ти хотів би почути.

Я розглядав фотографію. Як приємно бачити себе на руках у батька! Я поклав її до кишені піжами, щоб вона завжди була зі мною.

— А тепер сідай, нам треба поговорити, — скомандувала тінь.

Я сів на підлогу, схрестивши ноги. Тінь теж сіла по-турецьки навпроти, мені здавалося, що вона сидить до мене спиною, але то так падав місячний промінь.

— Ти маєш рідкісний дар і маєш з нього користатися, навіть якщо це тебе лякає.

— А для чого?

— Тобі ж приємно було побачити те фото?

Не знаю, чи «приємно» було саме тим словом, але батькова фотографія неабияк мене підбадьорила. Я стенув плечима. Мені подумалося, що коли вже він не давав про себе знати відтоді, як пішов від нас, певно, на те були вагомі причини. Любов не зникає за кілька місяців, звісно, вона ще в нього лишилася.

— Атож, — провадила тінь, ніби прочитала мої думки. — Відшукай для кожного з тих, тінь кого ти запозичиш, невеличкий промінчик світла, що зігріє їхнє життя, прихований клаптик пам’яті, це все, що ми в тебе просимо.

— Ми?

— Ми — це тіні, — прошелестіла та, з якою я розмовляв.

— Ти справді моя тінь? — перепитав я.

— Твоя, Івова, Люкова, Маркесова, яке це має значення, скажімо так, мене обрали від класу.

Я всміхнувся, бо зрозумів, про що вона.

Хтось торкнувся мого плеча, і я заволав із жаху. Обернувшись, побачив маму.

— Ти розмовляєш із тінню, коханий?

Якусь мить я сподівався, що вона все зрозуміла, побачила, що зі мною відбувається, але вона дивилася на мене ніжно й сумовито. З того я зробив висновок, що дару в неї немає. Чула вона лише мій голос на горищі; тепер від психолога мені не відкрутитися.

Мама міцно притисла мене до себе.

— Тобі так самотньо? — спитала вона.

— Hi, присягаюся, що ні, це лише гра, — спробував я її заспокоїти. Мама на колінах підповзла до вікна.

— Звідси гарний краєвид. Давно я сюди не піднімалася. Ходи сядь біля мене і розкажи, про що ви говорили з тінню.

Я роззирнувся й помітив, що поряд із моєю тінню лише мамина. Тоді я міцно обійняв маму й притулився до неї.

«Він пішов не через тебе, коханий, він закохався в іншу жінку… а я впала з неба на землю».

Жодній дитині світу не захотілося б почути таке від матері.