Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

Але у підсумку, якась змова, причім така дика — не вимальовується в Соломії. Не римується кошмарна масакра і нормальні люди. Ні, навіть просто таємна спільна справа, між нервовою Ліною та усміхнено-виваженим бігуном сільською дорогою…

І якою б така таємна справа мала бути? Визволити бідолашку від занадто суворого батечка? Так він — ось він, у доброму здравії, акуратно й повільно роздирає папірці, закидає ногу через раму велосипеда, обіцяє дочці нову зустріч. Хто б не загинув на березі, це ніяк не живісінький досі Степан Петрович.

А Лесечка продовжувала свою розповідь.

— …ні, Ліна не проти шлюбів, шлюбів як таких. Вона мене добре розуміла, коли ми з Ігорем… Скінчилося його двомісячне відрядження в Київ, коли ми й покохалися, він поїхав додому, у Суми, сказав мені, що з порога поставить ту, свою першу, перед фактом, що вони давно чужі, і тепер він має справжню дружину, тобто, мене. І потому ж відразу до мене повернеться, «не сумуй, Мишко!»

Йому там із мамою важко прийшлося, він нервував, і так було, навіть на дзвінок від нього п’ять днів я чекала. Добре, кімнату винаймала з телефоном, і ми тоді з Ліною говорили ночами, міжмісто дешевше за мобілку, годинами говорили, роз’єднають через ЗО хвилин, ми знову накручуємо, вона мене просто тримала на дроті, як, ну да, як потопаючого. Ой, вибач, Солю, все, не згадую-не згадую про жодних потопельників…

Коли нас розписували, Лінка свідком була, так, вона і Серьожа. Що? Ну да, Сіренький клеївся до Лінки ще тоді, і навіть думав одружитися, але виглядало все це, ніби гра. Йому в нас добре було, і він собі таке щось вималював, як і собі буде не маминим сином, а главою родини, але нє, ідея була дурнуватою. Як сказати тобі точніше, Сіренький добрий, не тупий, та до Ліни не дотягує, іржав з її книжок, чуєш, розповів анекдот, як жінка чоловіка не любила, і йому порадили з нею про мистецтво говорити, а не тільки «давай борщ і потім у койку», так він, той мужик, прийшов, з порога питає «ти МоцАрта читала? Ні?! Тоді — у койку!», от, всяке таке язиком плескав.

Вони з Ігорем схожі, але лише зовні, в манерах також лише зовні, всі ці віршики-римування, що бачу те й співаю, в Ігоря це жарт на ймення жарт, а в Серьожі по-іншому, буває нав'язливо аж до дурості. Для Ігоря Сіренький — це «малий», хоч різниця всього три роки, від нас із Ліною Сергій навіть на два роки старший, проте, звиклося так, малий — то й малий.

Щодо Богдасика? Не думаю. Навіть якщо Ліна змовчала, Сергій би Ігорю розказав би, думаю, що обов’язково. Про те, що це його син. Ні, напевне що не його.

Вона тоді жила в Містечку, що там у неї було, не знаю. Почала писати мені рідше, аж бачу в пошті — «я у Сані в Рівному, влаштувалася вихователькою в школу на продльонку». Далі листувалися про все і, можна сказати, ні про що, тобто, чому вона у Рівне поїхала, про це не казала. І ось, питаю її одного разу, чи приїде вона до нас, сто років не була, а вона відписує: зараз не встигну, ось-ось народжу свого хлопчика…

Я зраділа, бо Лінка в нас усе з Даркою цяцькалася, думаю, так, народить, буде мати собі свою лялю-сонечко, і добре.

Вона Бодька до нас привезла, до речі, сюди, в Нижні Боки, влітку, коли йому вже рочок був. Ні, у Містечко тоді вона не заїхала. Ні, Степан Петрович тоді сюди не пхався, воно й краще було. Може, не знав, що вони поряд? А минулого літа Ліна зовсім повернулася в Містечко, на роботу в підлітковий консультаційний центр її знову радо взяли. Директорка не проти, аби Богданчика з собою приводила, коли вона працює, він на килимі грається чи малює, там у них не лише кабінети, а й щось на зразок маленької вітальні, в куточку його забавки в коробці, відвідувачі рідко цією кімнатою користуються. Одне, що жити із таким татом, як Степан Петрович, в одній квартирі не солодко, ти ж розумієш. Хоча він все частіше у своєму бункері, ага, на цій дачці на околиці Містечка. А Лінка з малим у Боки — часто приїздить, на вихідні, навіть якщо ми в Києві, до моєї мами, ага, всі звикли…

Тітка Саня померла несподівано. Померла легко, раптово, була в неї, як виявляється, стенокардія, і серце спинилось, коли одного разу сиділа ввечері під жовтим торшером. Раз — і нема тітки Сані.

У цім випадку не варто говорити про містику передчуттів, напевне, це просто співпало, але саме напередодні вона кивнула Ліні на гуцульську різьблену шкатулку, що стояла на старій етажерці серед стосів журналів.

— Чуєш, Лінцю, там лежить щось для тебе. Але пізніше, не тепер, не знаю, чого це я зараз надумала, не переймайся, я так собі.

У шкатулку Ліна так і не зазирнула. По похороні у тітчиній оселі отаборилася невістка. Дарма, що її чоловік, син покійної, давно працював у Тюмені, і, здається, забув про свою дружину, та й про матір, сказати відверто, згадував нечасто.

Проте невістка була прописана, чи то пак, зареєстрована за цією адресою, і вважала, що трикімнатна квартира щасливо звалилася їй у руки. Ліна і так не стала б воювати за квадрати і метри. Але у даному випадку й не було як — Ліна тут не реєструвалася, не подумали вони про це з тіткою Санею.

Невістка — пся кістка не викинула їх з Богдасиком на вулицю. Просто майже мовчки, впевнено, не повідомляючи про свої подальші плани, лишилася ночувати у тітчиній кімнаті, і наступного тижня чи не кожного дня приходила несподівано, відчиняла двері тітчиними ключами, котрі приватизувала відразу ж, щось пересувала та заносила.

Ліна сама сказала, що певне вони з малим незабаром від’їдуть, так, на свою Черкащину. Невістка зраділа, але терпцю у неї було обмаль. Ліна звільнялася з роботи та збиралася, і кожного дня після сухого клацання замка перед нею вимальовувалося обличчя, на якому було без слів зазначено: «Сюрпра-а-айз… Ви, виявляється, ще тут».

Тим часом почалося безгрошів’я. Якась копійка пішла на похорон, у школі гнівалися, що покидає роботу без попередження, ні на яку компенсацію, отже, не було чого розраховувати. А тітчині, тобто, їхні спільні, на хазяйство, гривні — кудись дивно змилилися зі звичної шухляди. Залишки треба