Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Ну-у… бачила. Тільки я думала…

– Не звикла до такого?

– Взагалі-то ні, – мотнула я головою, намагаючись перетравити інформацію. – На ньому ж жодної подряпини.

– На те він і…, – Власій осікся й махнув рукою.

Та от ні! Хоч з когось, але я витрушу все, що мені потрібно знати:

– Власію! Це неввічливо: недомовляти почате. Він – хто?

– Дмитрич він! – вартовик ляснув у долоні й тарілки рівною стопочкою склались у мийку, що ледь не викликало в мене раптовий напад гикавки.

– Всеосяжне визначення. Знати б, що в нього включено?! – моя брова погрожувально вигнулась, але на Власія враження це не справило.

– Сам розповість, коли захоче. Іди вже, не плутайся попід ногами!

Цілком слушне зауваження, враховуючи, що я взагалі за столом сиділа. Скривджено пирхнувши, й розуміючи марність подальших розпитувань, я попрямувала «на свіже повітря». Колвін лежав неподалік від будинку просто у траві, закинувши руки за голову і з майже захопленням розглядав щось там у небі. Гублячись у здогадах, яким тоном він обкотить мене зараз, я пошкутильгала в його бік:

– Ви хотіли мені щось пояснити, Ігоре Дмитровичу?

– Сідайте, Соколовська, – не відриваючи погляду від небесної далечіні, він кивнув мені на місце поруч із собою.

Знов це звернення?! Скільки можна?! Я закотила очі, поморщилась і, здається, застогнала. Колвін, виринувши із хмар, мабуть, помітив моє, спотворене гримасою незадоволення, обличчя, й навіть зволив посміхнутись:

– Добре, – виправився професор, – Валерія, – простяг він мені руку, допомагаючи опуститися на траву, оскільки моя права нога ще не усвідомила свого зцілення повною мірою. – З чого починати?

Я обхопила коліна, уткнувшись в них носом, та втупилася в яскраво-жовту кульбабу переді мною:

– Якщо я скажу, що спочатку, гадаю, вам і курсу лекцій не вистачить, щоб розповісти все. Так? – ледь повернула голову до нього. – Це ж не відсьогодні почалось?

– Не сьогодні, – кивнув Колвін, – але річного курсу лекцій, гадаю, вистачило б для розуміння ситуації, – діловито всміхнувсь він.

– Розпочнете просто зараз? – не втрималась від їдучості.

– Змилуйтесь, Валеріє! – професор розсміявся. – Обійдімось поки що одинарними питаннями.

Питань в моїй голові було стільки, що я розгубилась: з котрого починати? Дуже хотілось взнати все й одразу. Але…

– Хто ті люди, що гнались за нами?

– Дуже погані люди, – він різко змовк.

– Вичерпна інформація, Ігоре Дмитровичу, а, головне, одразу все зрозуміло стало.

Колвін мугикнув й додав:

– І не люди також.

Я втупилась в нього, а він у відповідь уважно подивився на мене, вивчаючи мою реакцію на озвучене.

– Не люди?! – повторила я навіщось. – Ви мали на увазі саме те, що сказали?

– Власій вас вже не дивує?

– Він – не злий.

– Але й не людина. До вас хтось підходив у фоє, поки ви зволили смакувати воду, пані? – не оминув нагадати мені мою їдучість професор.

Ну, звісно ж. Я скривилась:

– Жінка мало не вибила в мене стаканчик з рук. Потім перепрошувала, вчепившись чорнооким поглядом в моє обличчя. Відчуття було неприємним.

Колвін звівся на ліктях:

– Холодне й слизьке?

– Саме так. Хто вона?

Чоловік зморщився, як від зубного болю:

– З нав’їх – оморочниця. Вас врятувала ваша фірмова упертість, натомість бігли б за милу душу.

Я звалилася у траву поруч з ним, видавши жалібний стогін:

– Ігоре Дмитровичу! Згляньтесь! Давайте ви зразу будете роз’яснювати хто є хто, щоб я не питала безупинно. Ну, час же витрачаємо на них тільки!

Колвін повернувся в мій бік, задумливо підперши голову рукою, й смикаючи зубами якусь травину:

– Та я й намагаюсь вимудрувати: з чого починати, щоб вам ясніше було – якось структурувати, – він дивився на мене дивно й начебто не бачив, поринувши у свої думки.

Поки він структурував інформацію, я почала сама потроху вивуджувати із закутків пам’яті поклади казок, міфів та легенд:

– Ви сказали «з нав’їх». Це має відношення до слов’янської міфології: Яв, Нав, Прав?

Професорського лоба одразу ж прорізали пара складок у районі перенісся, одна брова зметнулась догори, а друга плавно перетекла донизу, змусивши око під нею примружитись, а на губах заграла достатньо скептична посмішка:

– Досить опосередковано. Що в вашому уявленні Нав?

Я здвигнула плечима:

– Потойбічний світ з усілякою зловмисною нечистю.

– Класика! – хмикнув він. – Існує градація світів з різним рівнем енергетики цих світів, що відповідає кожному з них. Щоб вам було ясніше, якщо ви звикли оперувати поняттями «світлий-темний», то Нав – це пласт світів від світло-сірих до відверто інфернальних.

Мої очі зараз, мабуть, були схожі на блюдця:

– Що: і демони існують?!

Колвін розсміявся:

– Викликати хочете?

– А це реально?

– Питання: навіщо? – він хитро дивився на мене.

– Ну-у, як? Бажання виконати, – нервово сміхотнула я.

Чоловік впав у траву й пару разів стукнувся потилицею об землю:

– Валеріє! Ви ж розумна людина! Включіть логіку! Дехто намагається прикликати створіння, імовірно сильніше від нього в рази, зі світу, котрий енергетично відстоїть надто далеко від світу того, хто викликає. Уявляєте різницю енергетичних потенціалів, яку необхідно подолати? Якщо заклинач володіє такою силою, то навіщо йому демон? А, якщо не володіє, та якимсь чином йому вдався цей виклик, то з якого переляку могутнє створіння почне виконувати накази більш слабкого? Хіба щоб самому розважитися, та разом з тим поновити свої енергетичні запаси.

Офігіваючий вираз мого обличчя, мабуть, добряче веселив професора, судячи по тому, з якою цікавістю він розглядав увесь той шквал емоцій, що проносились по моїй фізіономії. Та ще б! Тобі зараз абсолютно серйозно, цілком поважна і дуже освічена людина розповідає про множинність світів та їх «милих» мешканців, з більшістю з яких краще не перетинатись. Офігієш тут! В мене миттєво визріло питання: