read-books.club » Детективи » Останнє полювання 📚 - Українською

Читати книгу - "Останнє полювання"

260
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Останнє полювання" автора Жан-Крістоф Гранже. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 72
Перейти на сторінку:
називається, «підкорятися». Йому подобалися батоги, опіки й чимало інших катувань (у звіті про розтин згадували численні шрами). Він також любив, коли його ображають, принижують, поневолюють.

Великий бос мав рабську душу.

Хай що про це думає Ньєман, Юрґен загравав із небезпекою і міг дуже просто натрапити на «домінатора» з розвиненою уявою. Але алібі всіх любителів таких розваг перевірили. Можна було закрити цю справу і повернутися до «ванільного світу», як казали прихильники садо-мазо про звичайний секс.

Остання папка, багатюща добірка цитат із преси стосовно самого вбивства — сотні статей, блогів, твітів, німецькою, французькою, англійською… — була найменш цікава. В авторів цих потоків слів, гіпотез, теорій була лише одна спільна риса: вони нічого не знали і патякали дурниці.

Задзвонив її мобільний. Це був не виклик, а будильник. Вона поставила його на 20 : 45, щоб устигнути натягнути зім’яту сукню і вкрити обличчя шаром макіяжу. Івана заскочила до ванної, зробила все можливе, щоб гідно витримати конкуренцію з графинею, а тоді повернулася до кімнати вимкнути ноутбук і поскладати світлини та папери.

Поки що, подумала вона, розслідування перебуває на стадії класичного «Cluedo»[23]: мисливський будинок, високоповажні гості, ні мобільних, ні автівок (іще одна особливість цього полювання: всі паркуються на в’їзді до володінь Ґаєрсберґів, тобто більш ніж за десять кілометрів до зони полювання), і серед цього бомонду, можливо, — убивця.

Ну ж бо, дівчинко, сказала Івана сама собі, пригладжуючи сукню долонями, тільки не дай себе вразити. Вона відчинила двері, намагаючись не думати про те, що вечерятиме з трьома спадкоємцями одного з найбільших статків у Європі.

12

Ньєман легко міг би уявити себе в старому телесеріалі.

Після неоднозначного прийому графині та незрозумілого запрошення на ночівлю тепер вони сиділи біля каміна й пили аперитив, ніби в якомусь романі Аґати Крісті.

У келихах пінилося шампанське, і Ньєман з Іваною, більш-менш ошатні, сиділи прямі, як свічки. Івана вдягла зібгану сукню, що могла зійти за вечірнє вбрання. Принаймні на її колготках не було дірок, що вже непогано. Ньєман же обрав піджак і краватку, однак не відмовився від свого 45-го в кобурі. Його одяг виглядав набагато доречніше, ніж Іванина сукня, але в нього була пом’ята пика — він скористався цими двома вільними годинами і подрімав. От і маєш: Ньєман, грізний начальник із карного розшуку, жорсткий і непередбачуваний, став старим п’ятдесятивосьмирічним фліком, який засинає за будь-якої нагоди і ледве може нахилитися, щоб зав’язати шнурки.

Тепер він, душачись у піджаку та краватці й тримаючи свій келих у долоні, ніби живу пташечку, верз усілякі банальності на кшталт:

— Ви чудово говорите французькою. Де ви цього навчилися?

— Ви мали б прочитати мою біографію, майоре, — відповіла графиня. — Я навчалася, зокрема, в Сорбонні, у Парижі.

— Я радше уявляв вас у якійсь видатній вищій школі[24].

— На мій погляд, Сорбонна — це найвидатніша школа з усіх. Я вивчала там філософію і французьку літературу.

Він кивнув, відчуваючи, як комірець сорочки дряпає йому горло.

— Я мав на увазі… вищу школу комерції.

— Торгівлі не вчаться, — сказала вона з посмішкою, гострішою за його «їжачка». — У всіх Ґаєрсберґів це в крові, від природи.

— Ви вже повернулися до роботи?

— Я й не припиняла працювати.

Щодо зовнішнього вигляду графиня всіх могла покласти на лопатки. Чорна сукня, що облягала її фігуру, ніби комбінезон зентай, відкривала сяйливо-білу спину і плечі, поцятковані родимками.

Ньєману захотілося підняти келих за знать та її вміння замилювати око. У Лаури фон Ґаєрсберґ щойно вбили брата, а вона могла грати роль хазяйки, вдягаючись, як Малефісента, і тримаючи рівновагу на дванадцятисантиметрових підборах.

Він пошукав поглядом Івану, яка відійшла від товариства і розглядала меблі в кімнаті, щоб чимось себе зайняти. Вона нагадувала податкову інспекторку, що оцінює майно багатої платниці.

— Кляйнерт повідомив вам новину? — кинула Лаура веселим тоном. — Вбивцю мого брата затримали.

— Хто вам сказав?

— «Жоден листок не впаде тут без мого відома».

— Вас не бентежить, що ця цитата належить Піночету?

— Це щоб відповідати вашим уявленням.

— Яким уявленням?

— Ви, мабуть, вважаєте, що всі багачі — покидьки, а всі німці — фашики. Ось чому ви не можете опиратися моїм чарам.

Ньєман розреготався, цілком щиро.

— Ви вірите в те, що це Томас Краусс?

— Анітрохи. Це старий ворог нашої родини, але я не можу уявити, щоб він когось убив.

— А проте він зізнався.

— Зізнання нічого не значать.

— Так і є. Але навіщо йому брати провину на себе?

— Заради провокації, зі схильності до мучеництва. Краусс має лише одну причину жити: ненависть до мисливців. На жаль, він так нічого і не зрозумів.

Ньєман мимоволі опустив погляд на плечі графині: чистота і блиск її шкіри були майже неприйнятні. Вона навіювала суперечливі відчуття, щось між мармуром і пергаментом, міцністю і прозорістю.

Він підвів очі, щоб звільнитися від цього зачарування, але натрапив на сітку синюватих вен, що ледь помітно вимальовувалися під її ключицями — вони плинули (він сердився на себе за такі стереотипні порівняння), ніби водорості під замерзлою поверхнею річки.

— У якому сенсі він нічого не зрозумів? — перепитав Ньєман, намагаючись зосередитись.

— Він думає, що захищає природу, але природу захищає мисливство, яке регулює популяцію тварин. Природа живиться від смерті. Це сліпа машина, де немає місця сентиментам.

Ньєман напам’ять знав ці аргументи.

— Погоджуюся, але є й інші способи.

Графиня по-дружньому підморгнула йому.

— Як у коханні.

Він не зрозумів, як сприймати цю репліку. З інших вуст, в іншому контексті це була б справжня провокація серцеїдки, але цього вечора?..

Раптом Лаура щось помітила. Він простежив за її поглядом і побачив Івану, яка, не виходячи зі своєї ролі податківиці, зблизька розглядала підставку з рушницями, на яку Ньєман уже звертав увагу за кілька годин до того.

— Ви цікавитеся вогнепальною зброєю? — запитала Лаура, підходячи до неї.

— Анітрохи.

Івана жодним чином не намагалася бути люб’язною чи хоча б удавати якусь повагу. Слов’янка ненавиділа стволи, і Ньєман знав причину.

Натомість він захоплювався зброєю — усіх часів, усіх видів. На його думку, вона була пов’язана з дуже незвичайним утіленням творчої діяльності людини. А якщо ця діяльність in fine[25] призводила до смерті, що ж, якимось незбагненним чином це навіть додавало зброї краси.

1 ... 12 13 14 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє полювання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останнє полювання"