read-books.club » Романтична еротика » Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська 📚 - Українською

Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

134
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Коли спалахують зорі" автора Наталія Ольшевська. Жанр книги: Романтична еротика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 90
Перейти на сторінку:
Розділ 3

Каміла

   Осінь. Терпіти її не можу. Це означає, що знову потрібно повертатися на навчання і зубрити терміни, числа та формули. Економічний факультет для вкладу у сімейний бізнес, який ні дня не був для мене цікавим. Здається, батьки спланували моє життя на тридцять років вперед ще до мого народження. Та я не маю права скаржитися: у мене було і є набагато більше, ніж у багатьох людей, тому маю бути вдячною за те, що батьки турбуються про мій добробут.

    Неохоче вигрібаю себе з затишного ліжка та прямую в душ. Сьогодні перший день навчання. Другий курс… Лише другий. Попереду ще два і магістратура. Але я повинна впоратися заради батьків. Та й раптом я їх підведу – тато позбавить мене єдиної пристрасті у житті, єдиного вибору, котрий мені дозволили зробити самостійно, а це уже не аби яка мотивація.

   Перед навчанням хочу встигнути навідатися до Гермеса. Відколи власник продав Міднайт, кобилу, яка була у стайні біля нього протягом двох років – мій жеребець сам не свій. Відмовляється їсти і не підпускає до себе нікого, крім мене.

   Збираю волосся у високий хвіст і наношу легкий макіяж. Одягаю світлі джинси, білу футболку та такого ж кольору кросівки – стандартний образ студентки. Беру рюкзак та спускаюся на кухню.

- Доброго ранку! – вітаюся до батьків, котрі уже приступили до сніданку, та прямую до холодильника, щоб взяти кілька яблук.

- Що за вигляд? – звучить претензія від мами замість привітання.

- А що з ним не так? – повертаючись, оглядаю себе.

- Ти виглядаєш, як вулична обірванка. Не ганьби сім’ю і нареченого. Ти маєш відповідати статусу, - говорить сухо.

- Мамо, але…

- Слухайся матір! – перебиває батько. – І не сперечайся.

- Ходімо, Каміло, я сама підберу тобі наряд, - відкладає прибори та підіймається з-за столу. Сьома ранку, а мама уже з бездоганним макіяжем, зачіскою, з якої не вибивається жодна волосинка і одягнута у вишуканий ліловий костюм, наче от-от візьметься вести рубрику ранкових новин. Невже й на мене чекає таке майбутнє?

   Мовчки плетуся за матір’ю, встигнувши покласти фрукти у рюкзак. Знаю, що сперечатися і так марно.

   Заходимо знову до моєї кімнати, де мама перебирає мої сукні на вішаках.

- Ця, - простягає обрану. Саме ту, котру я  ненавиджу, адже матеріал обтягує так, що видно навіть контур білизни. – І приведи в порядок волосся.

- Добре, - погоджуюся, адже не хочу витрачати часу.

   Мама виходить з кімнати. Змінюю білизну на безшовну, розпускаю хвіст та накручую стайлером локони,  одягаю сукню, підбираю взуття, забираю рюкзак, який, на щастя сюди пасує, і вискакую з будинку, поки знову не знайшли до чого придертися, та прямую до автівки з водієм.

- Добрий ранок, Яковичу.

- З днем народження, Міло, - простягає подарункову коробочку. Як і щороку. -  Куди їдемо?

- Дякую, - вкотре розчулююся від його доброти. Обіймаю чоловіка у знак подяки і ховаю подарунок у рюкзак. Навіть батьки зранку не привітали, а він не забув. - До Гермеса, - кажу, сідаючи до салону.

   Він мовчки киває та виїжджає з двору. Данило Якович – єдина людина серед підлеглих батька, хто не звітує про кожен мій крок, тому не хвилююся про те, що він розкаже батькам, що я поїхала не відразу до університету. Але потрібно встигнути на пари.

- Я на п’ять хвилин, - звітую, коли машина зупиняється на території іподрому. Добре, що до конюшні йти недалеко.

   Заходжу до приміщення, де пахне сіном та травою. Обожнюю цей запах. Гермес відразу пожвавлюється, коли бачить мене. Тато подарував його на моє шістнадцятиріччя, ми працюємо в парі уже три роки. Коні – найблагородніші та найрозумніші тварини. Вони вміють зчитувати емоції людей, тому з ними потрібно бути лагідними та спокійними – тоді ця граційна та сильна тварина стане вірним другом господаря.

- Сумуєш, хлопчику? – гладжу його мордочку та простягаю яблуко, яке він із задоволенням з’їдає. Так роблю і з рештою фруктів, пропускаючи шовковисту гриву між пальців. Іподром - моє місце спокою. Місце, де я можу відчути свободу

- Міло, пора їхати, - гукає Якович біля входу. Згодовую останнє яблуко і неохоче йду, прощаючись з Гермесом до завтра.

   Як на зло, по дорозі потрапляємо у затор. До початку пари сім хвилин. Їхати приблизно п’ять. Може, швидше буде дійти пішки?

- Міло, телефон, - через хвилювання навіть не почула дзвінка. Дістаю телефон. Альбіна - моя єдина подруга. Не бачилася з нею з останньої сесії. А це цілих два місяці!

- Ти вже в універі? Я під’їжджаю.

- Де тебе носить, Камі? – шипить у слухавку подруга.

- Буду за дві хвилини, мала зазирнути до Гермеса, він сьо…

- Та ти геть сказилася з тим конякою! Сьогодні перший день навчання, а новий викладач з мікроекономіки за чутками – справжній деспот! Я займу тобі місце в аудиторії.

- Альбіно, - не встигаю нічого договорити. Вона відключається.

   Ну що за день?

   Водій зупиняється біля входу до корпусу університету, де проходять сьогодні пари і я, наче ошпарена, зриваюся на біг, притискаючи до грудей рюкзак, і тут же шкодую, що не одягла джинси та футболку, а тепер з кожним кроком обтягую обтислу зелену сукню, на якій наполягала мама. Добре, що хоча б на підборах йти не змусила – у лоферах бігти куди зручніше. Впевнена, що моє волосся, яке я зранку вкладала в локони, що лягали м’якою хвилею, тепер роблять мене схожою на відьму. Байдуже. Аби не запізнитися. Якщо батько дізнається – покарання не уникнути.

   Підіймаюся сходами, перестрибуючи через два щаблі, підбігаю до потрібної аудиторії за хвилину до початку пари та вриваюся всередину.

- Так-так-так… І хто тут у нас запізнюється?

   Повертаю голову до стола викладача і застигаю. Це і є той деспот, про якого говорили старшокурсники? На кріслі у чорній кепці з розвернутим назад козирком, закинувши ноги у білих кросівках на стіл, розвалився хлопець. Очевидно старший за нас. Мабуть, у мене надто багато стереотипів у голові, але на викладача він зовсім не схожий. Та, якщо подумати, то викладачка з психології у нас взагалі носить пончо… Не хочу проблем з першого дня навчання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 12 13 14 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"