Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Я спльовую просто на бруківку, і добре, що цього не бачить моя покійна мама.

Утім, якби матуся дізналася, як я вчора обійшовся з однією вражаючою дівчинонькою, то перевернулася б у труні. Вона мене не так виховала.

Раніше перед тим як зайти до офісу мого менеджера я наспіх покурював, але тепер дотримуюся суворого режиму: не більше ніж три цигарки на місяць.

А може річ у тім, що мене більше не дратують зустрічі з Аланом. Складно злитися на те, до чого звикаєш, тому я впадаю в сказ лише кілька разів на рік.

Алан міг би заїхати до мене додому, адже моя вартість обчислюється двозначною цифрою в мільйонах. Він усе марить, як умовить мене перекинутися до "Барсів", бо серйозні дяді сказали Алану по великому секрету, що викладуть за мене і тризначну цифру в мільйонах.

Він такий, цей Алан, трохи шизанутий.

У нього тепер весь скляний і розфуфирений офіс, і я викликаю ліфт, навмисно не дивлячись на всі боки, а дивлячись лише собі під ноги. Люблю обирати нові кроси щодня, хочеться різноманітності, коли на щось постійно втуплюєш очі.

До мене "додому" Алану заїжджати не треба, я тепер мешкаю в цьому іграшковому селі "Едельвейс", і готовий використовувати візит до менеджера, як привід зганяти до столиці.

Якщо за мене і дають тризначну цифру в мільйонах, то я готовий формально погодитися на роботу в новій команді... на кілька тижнів. А потім я передумаю.

І тоді, чорт би їх узяв, я хочу подивитися на їхні витягнуті обличчя.

Але це все маячня, підставляти менеджера я не стану.

— Ти мені ще на рекламу запальничок погодься, — заводиться Алан, коли ми вже приступаємо до обговорення справ. — Я прошу тебе, ні, я наполягаю, Артуре, не відповідай на їхні дзвінки.

— Хм... Ти мені поясни, чому я змінив десять номерів, а вони все продовжують дзвонити. У них же є твій номер.

— Ось-ось, — вказує він на мене олівцем, — а дзвонять тобі. Тому що я їх відправляю криво всратися, ось що трапляється. У тебе контракт з "Армані". У тебе контракт із "МакЛареном". У тебе через місяць буде контракт зі "Старбаксом". "Есквайр" благає про другу обкладинку з тобою.

— За сім мільйонів, — дивлюся я в край столу, мріючи дістати з кишені жуйку, — "Старбакс" може мені лого вліпити на дупі, тільки б оплатили контракт.

— Саме так, — підхоплюється менеджер на ноги. — Про що я й кажу! Ти у великій лізі. Твоя увага, ім'я, обличчя багато коштує. Ти не можеш погоджуватися на рекламу засобу від тарганів "Коничок-Месник" і потрапляти на листівки з рекламою пластиру. Вони запропонували копійки, Резнику. Дрібниця! Я ще зателефоную Ділану з цього приводу, це вже нагадує грабіж, — бурмоче він, посуваючи до себе третій планшет.

— Якщо розібратися, то можу, — відповідаю я не одразу і Алан різко повертається в мій бік. — Це кілька світлин, Ріволло. Яка різниця? Вони подзвонили і я сказав "так". У чому геть справа?

— Ти занижуєш ціну таким чином, — імітує терпіння менеджер. — Я знаю, Артуре. Дідько, я знаю. Тобі це все нецікаво. Тебе все дістало. Надай це мені. Це моя робота. Кажи їм усім "ні".

— Навіть якщо подзвонить "Ролекс"? — не відриваю погляду від краю стола.

— Якщо... зателефонує "Ролекс", — Алан витримує паузу і зітхає, — то просто скажи, щоб набрали мене.

— У тебе є жуйка? — швидко перепитую я, наспіх оглядаючи розкішну кімнату, де аж надто багато поверхонь із натурального каменю.

Алан — найвідоміший менеджер у хокейному світі. Він зробив неймовірне: поєднав функціонал менеджерства і роль агента. Він розуміється на дивізіях і прогнозує виходи в плей-оф, і він знає, як розмовляти з піар-відділом "Феррарі". Колись хтось повірив у нього, а потім він повірив у мене, хоча я ні біса не розумів, що робити.

Алан Ріволло і справді унікум, бо колись він ще відсидів сім років за шахрайство у великих розмірах. Це потішно, що ми всі йому довіряємо, але цей спортивний світ — взагалі кумедний сам по собі.

— Іноді я турбуюся про тебе, — протирає очі Алан і притуляється боком до стола. — Хоча ти найвідповідальніший і наймотивованіший. Ти ні на що не відволікаєшся. Ти розумієш... У тебе ще стільки попереду. Ось Кувалда...

Є перевірений спосіб зіпсувати мені день — це згадати "легендарного" нападника Кувалду з "Барсів".

Я ж не сперечаюся, що він легенда. Він почав на десять років раніше за мене. А ще він з пелюшок прохолоджувався в елітних школах ліги Плюща і готувався бути хокеїстом із семи років.

А ще він не просто найвідчайдушніший і найталановитіший гравець ліги. Ні-ні, цього недостатньо. Він ще й професор. Буквально. І не професор чогось там, а професор нейрохімії.

Я прямо бачу, як Кувалда виходить на наступну прес-конференцію ліги "Перших" і вдягає окуляри з прозорим склом і з тонкою "розумною" оправою на свою бичачу морду.

Професор на льоду, розумник у всіх інтерв'ю.

Нічого, я його зроблю в плей-офі, навіть якщо позбудуся голови в процесі.

— ... а тепер у нього семирічний залізний контракт із "Дісней". Ти ж знаєш, про що я, — практично стогне Алан. — "Залізний" контракт означає, якщо він завтра на пенсію піде, то контракт залишиться. "Дісней"! Це бізнес для дітей, уся цільова аудиторія — сімейні люди. І він отримав "Дісней", беручи участь у кривавому спорті.

— Що ти хочеш, щоб я зробив, Алане?

Він здивований моїм спокоєм. Мабуть, не дарма згадував приклад Кувалди і сподівався на зворотний ефект.

— Усе чудово. Ти — молодець. Ти — зразок. Тільки ми з тобою не рекламуємо спрей від комашок. Ти думаєш, що просто сфотографуєшся, просто твоє тіло для оренди на камеру? Але це не те, що тут продається. Потрібна твоя голова. — Він вказує на мою голову, ніби я не знаю, де вона знаходиться. — Твоя башка — це все. І ти маєш берегти її, ти чуєш мене, Артуре. Без голови нічого не буде.

Я мовчу, бо дуже вже хочеться жуйкою зуби почухати. А ще хочу банку охолодженого пива, забув як та крута марка називається.