Читати книгу - "Хочеш жити?"

висока, темноволоса красуня із залізним характером. До того, як вийти заміж за Лепські, вона працювала в «Американ Експресе Компані» в Маямі: спілкувалась із багатіями, вела їхні справами, роздавала їм поради. Ця робота зробила її впевненою та рішучою.

Свого чоловіка Керрол вважала найрозумнішим детективом в управлінні. Вона планувала, що за шість, нехай сім років він стане начальником поліції. Цього вона йому, звісно, не казала, але справно пиляла Лепські від одного підвищення до наступного. Зараз він уже був детективом першої категорії, наступний крок — звання сержанта.

Лепські вийшов з ванної, драматично витираючи з обличчя уявний піт.

— Давай чогось вип’ємо, — сказав він, упавши в крісло. — Маю лише п’ять хвилин... заїхав переодягнутись.

— Якщо тобі знову на службу, Лепські, то пити не можна! Принесу тобі «коли».

— До біса, я хочу випити — велику склянку віскі й льоду побільше!

Дружина пішла до кухні й повернулася з великою «колою», в якій плавало повно льоду.

— Чого ти такий знервований? — запитала вона, сівши на бильце крісла.

— Я? І зовсім я не знервований! Чого ти вирішила, що я знервований? — Він випив половину коли й скривився. — Можна долити сюди хоч ковток скотчу?

— Ні! Ти поводишся і виглядаєш знервовано. Я, між іншим, теж уся на нервах. Я не відривалася від телевізора. Цей убивця... Каратель.... Що відбувається?

— Це якийсь божевільний. Не повинен тобі цього казати, але тепер цей пришелепкуватий — наш найбільший головний біль. Тільки послухай, Керрол, нікому ані слова! Я знаю, твої подружки-мегери сподіваються отримати від тебе новини з перших уст, але не розповідай їм нічого!

— Та ж нема чого розповідати, правда? Навіть дитина розуміє, що цей убивця божевільний. Що коїться? Ви вже знайшли його?

Лепські глухо загиготів.

— Ще ні. Я всю ніч проводитиму кляті допити. Безглузда рутина. Місто налякане. Ми маємо робити вигляд, що працюємо, але це лише марна трата часу, тільки не кажи про це нікому.

— Я маю зачіпку, Лепські, — відчуваючи, що її чоловік потрапив у глухий кут, Керрол була готова підштовхнути його до наступного підвищення. — Щойно побачивши вранці по телевізору Гамільтона, я пішла провідати Мегітабель Бессінджер. Я впевнена, якщо комусь і під силу розгадати цю справу, то тільки їй.

Від напруги Лепські навіть розстібнув ґудзик на комірі.

— Тій старій шарлатанці? Ти збожеволіла! Слухай, люба, принеси мені чисту сорочку. Мене не буде всю ніч. Не зробиш мені кілька сандвічів? Що у нас в холодильнику? Ще лишилась яловичина?

— Послухай мене, Лепські, — рішуче провадила своє Керрол. — Мегітабель, може, й стара, але вона не шарлатанка. Вона має силу. Я сказала їй, як це важливо для тебе і...

— Стривай-но! — Лепські напружився, обличчям його промайнула підозра. — Ти віддала їй моє віскі? — Підскочивши на ноги, чоловік кинувся до бару. Пляшка шотландського віскі «Катті Сарк» зникла. Він розвернувся й сердито поглянув на дружину. — Ти віддала цій пропитій старій карзі моє віскі!

— Мегітабель не пропита стара карга! Звичайно, вона може іноді хильнути, і так, я віддала їй твоє віскі, але, знаєш, Лепські, думаю, ти забагато п’єш.

Лепські послабив краватку.

— Скільки я п’ю — не твоя справа! Ти думаєш...

— Заспокойся! Я хочу, щоб ти вислухав! — Керрол підвищила голос.

— Ну звісно ж, звісно ж, — Лепські куйовдив пальцями волосся. — Можеш навіть не розповідати. — Він зняв краватку і почав м’яти її у руках. — Ти пішла до неї, і за пляшку мого найкращого віскі вона витягла свою кляту магічну кулю і сказала тобі, хто вколошкав Маккуїна... Правда?

Керрол знизала плечима.

— Саме це вона й зробила. Це може стати твоїм швидким проривом. Мегітабель побачила в кришталевій кулі вбивцю.

Лепські видав звук, схожий на гудіння пневматичної дрелі, жбурнув краватку на підлогу й почав тупцяти по ній.

— Не влаштовуй сцен, — холодно сказала Керрол. — Часом мені здається, що ти просто розпещене дитя.

Лепські заплющив очі й врешті зміг опанувати себе.

— Гаразд... Можливо, ти таки маєш рацію. Нехай... тепер давай забудемо про Мегітабель. Ти ж приготуєш мені кілька сандвічів? Краще з яловичиною, якщо ще лишилась.

— Ти забагато думаєш про їжу, — відрізала Керрол. — Можеш, будь ласка, послухати уважно? Мегітабель бачила цього чоловіка! Він індіанець. Одягнений у сорочку з квітковим орнаментом, а з ним ще двоє — хлопець і дівчина, але їх вона не змогла чітко розгледіти.

— Та невже? — глузливо запитав Лепські. — Чомусь мене це не дивує. Щойно та стара п’яничка дістається до пляшки, вона вже нічого не бачить чітко, — він підвівся. — Я піду поголюсь і зміню сорочку. Приготуєш сандвічі до того часу?

Керрол сплеснула руками. Бували моменти — і зараз був саме один із таких, — коли вона влаштовувала драми, не гірше за Лепські.

— Ідіоте! Хіба ти не бачиш, що це зачіпка? Головна зачіпка! — гнівалась вона. — Чому ти такий вузьколобий? Я знаю, що Мегітабель стара, але вона має силу, вона — медіум.

— І це мене ти називаєш ідіотом? — запитав Лепські, стримуючи себе.

— Ти чув, що я сказала? — Керрол шаленіла, очі її кресали блискавки.

— Я чув, що ти назвала мене ідіотом, — відповів Лепські. — Я пішов переодягатись. Якщо лишилась яловичина, не відмовлюсь від сандвічів, — з цими словами він поплентався до спальні.

Коли поголений, бадьорий після душу Лепські вийшов зі спальні в чистій сорочці, Керрол вже чекала з пакунком сандвічів.

— З яловичиною? — перепитав він.

— О господи! Так!

— З гірчицею?

— Так.

Лепські посміхнувся.

— Скоро побачимося, люба. Просто забудь про ту п’яничку, — він чмокнув Керрол у щічку й побіг до машини.

На нього чекала виснажлива нічка: обійти вулиці, ставлячи запитання, навідати нічні клуби, до яких ходив Маккуїн, щоб разом з іншими детективами зрозуміти причину події, яка так налякала жителів Парадайз-Сіті. Страх накрив місто, ніби ядерний вибух.

Три

Опівночі детектив другої категорії Макс Джейкобі зробив коротку перерву. Він увесь час чергував біля телефону й паралельно сортував звіти у справі Маккуїна, відділяючи кукіль від пшениці, щоб уранці Террелл знав, на що передусім звернути увагу. Та нові звіти все продовжували з’являтись.

Компанію Джейкобі складали двоє молодих офіцерів поліції — хлопці тямущі, але недосвідчені. Це були