Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

Узявши каменюку, Собек знавісніло напав на змію. Точним ударом зламав їй хребет, але з шаленим блиском в очах продовжував сипати ударами, закинувши голову й тихо бурмочучи собі під ніс слова, які Ренісенб ледве чула й не могла розібрати.

Вона вигукнула:

– Годі, Собеку, годі – ти її вбив!

Брат зупинився, відкинув каменюку і розсміявся.

– В світі стало на одну отруйну гадину менше.

Він знову розсміявся – хороший настрій повернувся до нього – і пішов стежкою вниз.

Ренісенб тихо сказала:

– Здається, Собекові подобається вбивати!

– Так.

У голосі Горі не було здивування. Він просто підтверджував те, що, очевидно, знав уже давно. Ренісенб повернулася й уважно поглянула на нього. Вона повільно промовила:

– Кобри небезпечні, та яка ж вона була красива…

Дівчина глянула на розбите понівечене тіло змії. Вона чомусь відчула, як її серце стислося.

Горі задумливо сказав:

– Пам’ятаю, коли ми всі були дітьми, Собек напав на Яхмоса. Яхмос був на рік старший, але Собек був сильніший та вищий. У його руці був камінь, і він бив ним Яхмоса по голові. Прибігла твоя мати і розборонила їх. Пам’ятаю, як вона стояла, дивилася на Яхмоса і кричала: «Собеку, не можна такого робити! Це небезпечно! Небезпечно, чуєш!» – На мить він замовк, а потім повів далі: – Вона була дуже вродлива… В дитинстві мені так здавалося. Ти схожа на неї, Ренісенб.

– Справді? – Ренісенб стало приємно, тепло. – Потім вона запитала: – У Яхмоса була серйозна травма?

– Ні, все було не так погано, як здавалося на позір. Собекові ж наступного дня було дуже погано. Мабуть, він з’їв щось не те, але твоя мати казала, це все через лють і спеку. Все сталося в розпал літа.

– В Собека жахливий характер, – задумливо зауважила Ренісенб.

Вона знову глянула на мертву змію і, здригнувшись, відвернулася.

* * *

Коли Ренісенб повернулася додому, то побачила на ґанку Камені з сувоєм папірусу.

Він співав, і дівчина на мить зупинилася, щоб розібрати слова.

– Я поїду в Мемфіс, – співав Камені, – подамся до Птаха, покровителя Правди. Попрошу я у Птаха: «Сестру подаруй мені ввечері нині». Вино — то ріка, Птах — то його очерет, Сехмет — то латаття, Іаріт — то бруньки, а Нефертум — то квіти. Попрошу я у Птаха: «Сестру подаруй мені ввечері нині. Схід сонця бачу я в рисах її. Мемфіс — тареля любовних яблук перед милим личком її…»

Писар звів очі й посміхнувся їй.

– Тобі подобається моя пісня, Ренісенб?

– А що це за пісня?

– Любовна пісня з Мемфіса.

Не зводячи з неї очей, Камені ніжно проспівав:

– Руки її, наче гілля персеї, волосся її важке від масел. Вона, як принцеса володаря Двох Земель.

Обличчя Ренісенб почервоніло. Вона швидко зайшла до будинку, ледве не врізавшись у Нофрет.

– Куди це ти так поспішаєш, Ренісенб?

Голос батькової наложниці звучав майже виклично. Дівчина глянула на Нофрет із легким подивом. Та не посміхалася. Обличчя мала похмуре, і Ренісенб помітила, що вона міцно стисла руки.

– Пробач, Нофрет, я тебе не помітила. Коли заходиш з вулиці, тут спершу дуже темно.

– І справді, тут темно… – Нофрет на мить замислилася. – Надворі було б приємніше. Постояти на ґанку, послухати пісні Камені. Гарно він співає, чи не так?

– Так, мабуть, гарно.

– Невже ти не зупинилася послухати? Камені засмутиться.

Щоки Ренісенб знову спалахнули. Від холодного вишкіреного обличчя Нофрет їй стало незатишно.

– Хіба ти не любиш слухати пісень, Ренісенб?

– А тобі не байдуже, що я люблю, Нофрет?

– То в пухнастої кішечки є кігтики?

– Тобто?

Наложниця розсміялася.

– Ти не така дурна, якою здаєшся, Ренісенб. Вважаєш, що Камені привабливий. Йому це точно сподобалося б.

– Вважаю, що ти огидна, – палко відказала Ренісенб.

Вона пробігла повз Нофрет углиб будинку. Почула її глузливий сміх. Та крізь цей сміх в її пам’яті ясно звучало відлуння голосу Камені та пісні, яку той співав, дивлячись їй у вічі…

* * *

Тієї ночі Ренісенб бачила сон.

Вона була з Хаєм, пливла з ним на човні померлих до підземного світу. Хай стояв на носі човна, і вона бачила тільки його потилицю. Потім, коли сонце вже майже почало сходити, він озирнувся, і Ренісенб побачила, що це не Хай, а Камені. Водночас змія, яка прикрашала ніс човна, почала звиватися. Виявилося, що то жива змія, кобра, і Ренісенб подумала: «Це змія, яка повзає біля гробниць, щоб висмоктувати душі померлих».

Страх паралізував дівчину. Потім вона побачила, що в змії було обличчя Нофрет, і прокинулася з криками «Нофрет, Нофрет…»

Насправді вона не кричала. Все це сталося уві сні. Ренісенб лежала нерухомо – серце калатало – і пояснювала собі, що все це не насправді. А тоді вона раптом подумала: «От що сказав Собек, коли вчора вбивав змію. Він казав “Нофрет”»…

Розділ сьомий. Зима: місяць перший, день п’ятий

Цей сон стривожив Ренісенб. Після нього вона то засинала, то прокидалася, а під ранок узагалі не могла склепити очей. Її охопило невідступне відчуття, ніби насувається лихе.

Вона встала рано і вийшла з будинку. Ноги привели її, як це часто бувало, до Нілу. Там уже були рибалки й велика баржа, що швидко пливла до Фів. Були також й інші човни, що лопотіли вітрилами в легких подмухах вітру.

Щось перевернулося в серці Ренісенб, викликавши невгамовне бажання чогось такого, чого вона сама до пуття не розуміла. Вона подумала: «Я відчуваю… відчуваю…» Проте вона не знала, що відчуває! Тобто не знала, як це назвати. Їй думалось: «Я прагну, але чого?»

Чи прагнула вона до Хая? Але Хай помер і не повернеться. Вона сказала собі: «Не варто більше думати про Хая. Навіщо? Все закінчилося, все колишнє життя».

Потім вона помітила ще декого, хто дивився вслід барці, яка наближалася до Фів, і щось у цій постаті – сама її непорушність – вразило Ренісенб, хоч вона і впізнала в ній Нофрет.

Та вдивлялася в Ніл. Була сама. Нофрет думала – але про що?

З подивом Ренісенб раптом зрозуміла, як мало вони всі насправді знали про Нофрет. Вони вважали її загрозою, чужинкою, не цікавлячись її життям і тим, звідки вона