Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

думає про китів, експедиції, які вирушали з Нантакета у минулому столітті, Мелвілла й перші сторінки «Мобі Діка». Звідти його розум перескочив на колись бачений опис останніх років життя Мелвілла: мовчазний старигань працював на нью-йоркській митниці, ніким не читаний, усіма забутий. А потім перед очима раптом надзвичайно чітко постали вікно Бартльбі і глуха цегляна стіна за ним.

Хтось поплескав його по руці, й коли Квінн рвучко розвернувся, то побачив невисокого тихого чоловіка, що простягав йому зелену і червону кулькові ручки. До ручок був пришпилений маленький білий прапорець, на одному боці якого писалося: «Продаж товарів на благо ГЛУХОНІМИХ. Платіть, скільки схочете. Спасибі за допомогу». На іншому боці прапорця розмістилася абетка жестової мови — ​«НАВЧИСЯ РОЗМОВЛЯТИ З ДРУЗЯМИ» — ​де кожній із двадцяти шести літер відповідав певний жест. Квінн сягнув у кишеню і дав чоловікові долар. Глухонімий коротко кивнув і пішов далі, лишивши Квінна з ручкою в руках.

Тим часом перевалило за п’яту. Квінн вирішив, що в іншій точці буде менш вразливий, і перебрався до зали очікування. Зазвичай це безрадісне місце давало прихисток людям, яким більше нікуди податися, але зараз, у розпал години пік, його окупували чоловіки та жінки з портфелями, книжками й газетами. Квіннові ледве вдалося знайти сидіння. Поблукавши хвилини дві-три, він нарешті вмостився на одній із лавок, втиснувшись між чоловіком у синьому костюмі й повненькою молодичкою. Чоловік читав спортивну секцію «Таймс», і Квінн скосив очі, щоб прочитати, як «Метс» учора продули. Він дочитав абзацу до третього чи й четвертого, коли чоловік повільно повернувся, зміряв його лютим поглядом і відсмикнув газету.

Після того стався дивний інцидент. Квінн перевів погляд на дівчину справа — ​ану ж бо знайдеться якесь читво. Він вирішив, що їй років двадцять. На її лівій щоці під товстим шаром рожевої пудри виднілося кілька прищиків, а у роті потріскувала жувальна гумка. Зате вона читала книжку у яскравій м’якій обкладинці, і Квінн злегка нахилився, щоб побачити назву. На його подив, це виявився твір його пера — ​«Згуба самогубців» Вільяма Вілсона, перший роман із циклу про Макса Ворка. Квінн часто уявляв таку ситуацію: несподівана втіха від зустрічі зі своїм читачем. Він навіть уявляв, як зав’яжеться розмова: незнайомець розхвалює роман, він тримається гордо, але скромно, а тоді неохоче, як і належить авторові, погоджується підписати книжку, «раз ви наполягаєте». Аж ось ця сцена таки сталася наяву — ​а він розчарований, ба навіть розлючений. Дівчина, що сиділа поряд, йому не подобалася, і його ображало, що вона недбало гортає сторінки, які коштували стількох зусиль. Хотілося вирвати книжку їй із рук і втекти.

Він знову придивився до обличчя дівчини, намагаючись почути слова, які вона подумки промовляє, коли очі бігають рядками. Мабуть, витріщався надто довго, бо вона роздратовано повернулася:

— Якісь проблеми, містере?

Квінн кволо посміхнувся.

— Жодних, просто цікаво, чи вам подобається книжка.

Дівчина стенула плечима.

— Читала кращі, читала гірші.

Квінн був готовий на тому й завершити розмову, але щось змусило його продовжити. Не встиг він підвестися і піти, як із вуст зірвалося:

— Вам цікаво?

Дівчина знову стенула плечима й гучно луснула бульку.

— Типу того. Була така сцена, що детектив заблукав. Ото було страшно.

— А детектив розумний?

— Так, розумний. Тільки базікає забагато.

— Ви б хотіли більше дії?

— Мабуть.

— Якщо вам не подобається, то чого ж читаєте далі?

— Не знаю, — ​і вона знову стенула плечима. — ​Мабуть, щоб згаяти час. Та й яке кому діло. Це книжка, та й усе.

Він уже наготувався сказати дівчині, хто він такий, але зрозумів, що це нічого не змінить. Він п’ять років приховував особу Вільяма Вілсона, тож не розкриє її й зараз, а придуркуватій незнайомці — ​й поготів. Попри це, пригода вразила його самолюбство, і він розпачливо спробував проковтнути образу. Щоб не дати дівчині ляпаса, він рвучко встав і пішов геть.

*

О 18:30 він зайняв позицію перед платформою 24. Потяг прибував вчасно, і Квінн вирішив, що з позиції просто перед дверима має прекрасні шанси зауважити Стіллмана. Він вийняв фотографію з кишені і знову оглянув, особливу увагу приділяючи очам. Він десь вичитав, що очі — ​єдина частина обличчя, яка лишається незмінною з дитинства до старості. Достатньо спостережливий глядач, теоретично, може зазирнути у вічі хлопчику на фотографії і впізнати ту ж особу у старості. Квінн сумнівався, але більше нічого йому не лишалося — ​це його єдиний зв’язок із теперішнім. Стіллманове обличчя знову нічогісінько йому не сказало.

Потяг під’їхав, і його звуки прокотилися цілісіньким Квінновим тілом: хаотичний, недоладний шум влився у пульс, розганяючи кров різкими поштовхами. А тоді думки заполонив голос Пітера Стіллмана, рої слів без сенсу билися в черепі. Він зусиллям волі спробував опанувати себе. Але не помогло. Хай би що він чекав від себе тієї миті, цікавість не полишала.

Потяг був забитий, пасажири заповнили платформу і юрмою повалили до нього. Нервово поплескуючи себе по стегну червоним записником, Квінн навшпиньках вдивлявся в натовп. Уже за мить людський потік оповив його зусібіч: чоловіки і жінки, малі та старі, підлітки й немовлята, багаті і бідні, чорні чоловіки і білі жінки, білі чоловіки і чорні жінки, орієнтали й араби, чоловіки у коричневому, сірому, синьому й зеленому, жінки в червоному, білому, жовтому й рожевому, діти у кедах, діти у черевичках, діти у ковбойських чоботях, люди товсті і худі, люди високі й низькі, кожен неподібний на інших, кожен невід’ємний від власної самості. Квінн дивився на них усіх, прикипівши до місця, ніби ціле його існування звузилося до самих тільки очей. Щоразу, як до нього наближався старший чоловік, він готувався, що це й виявиться Стіллман.

Вони з’являлися і зникали надто швидко, щоб він дозволив собі потішитися розчаруванням, але у кожному немолодому обличчі він, здається, бачив провісника того, яким буде Стіллман, і очікування стрімко мінялися з кожним новим обличчям, ніби нагромадження старших чоловіків звістувало неминучу появу Стіллмана власною особою. Квіннові на мить сяйнула думка: «То от що це таке — ​ремесло детектива». А поза тим він ні про що не думав. Він спостерігав. Непорушний серед рухливої юрми, він стояв і спостерігав.

Квінн побачив Стіллмана, коли розійшлася десь половина пасажирів. Схожість із фотографією була безпомильна. Ні, той не облисів, хай би що там собі надумав Квінн. Нерозчесане біле волосся подекуди стирчало віхтями. Високий, худий, трохи згорблений, йому було явно за шістдесят. Він був вбраний не за сезоном у довге старомодне коричневе пальто і трохи човгав ногами при ході. Вираз обличчя в нього був безжурний — ​чи то про щось замислився, чи то відключився. Навколо він не дивився, ніби його нічого не цікавило. При ньому була тільки шкіряна валіза, обв’язана ременем — ​колись дуже гарна, а тепер обшарпана. На шляху до виходу йому довелося кілька разів поставити валізу на землю, щоб перепочити. Здається, рух давався важко, він не розумів, як поводитися у натовпі — ​чи то наздоганяти, чи то дати іншим пройти.

Квінн відступив на якийсь метр, наготувавшись швидко звернути, за обставинами, чи то направо, чи то наліво. Вирішив, що триматиметься на належній відстані, щоб Стіллман не помітив хвоста.

Дійшовши до