Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

відтворивши ту мову, якою говорили в Едемі? Чи ж не логічно припустити, що, вивчивши початкову мову невинності, люди в душі повернулися б до того ж стану? Дарк стверджував: досить поглянути на Ісуса, аби зрозуміти, що це справді так. Чи ж не був Ісус людиною, істотою з плоті і крові? Чи ж не говорив він при цьому мовою, що передує гріхопадінню? У Мільтоновому «Віднайденому раю» Диявол говорить «облудливо й двозначно», а в Ісуса «вчинки слідують словам Його, / І ті слова до серця відповідні, / Що містить правду, мудрість і добро». А Бог «чи Речника живого не послав / Господь у світ Його вістити волю, / Чи Духа правди він не оселив / В серцях побожних, здатного відкрити / Всю правду, що потрібна для людини» [4]? Чи ж завдяки Ісусу гріхопадіння не здобуло щасливого завершення, чи ж не стало воно felix culpa, як навчає доктрина? Отже, стверджує Дарк, людство справді може опанувати первісною мовою невинності і відновити цілісність непорушної правди всередині.

Повертаючись до історії Вавилонської вежі, Дарк окреслює свій план і візію прийдешнього. Цитуючи другий рядок 11 розділу Книги Буття — ​«І сталось, як рушали зо Сходу вони, то в Шинеарському краї рівнину знайшли, і оселилися там» — ​Дарк стверджує, що цей пасаж демонструє: людське життя і цивілізація прямують на захід. Адже місто Бабель, себто Вавилон, розташоване в Месопотамії, далеко на схід від землі гебрейської. Якщо й було щось східніше за Вавилон, то лише Едем, перша людська оселя. Обов’язок розсіюватися землею, втілений у божественному наказі «розмножуйтеся і наповнюйте землю», неминуче веде людство на захід. А чи ж християнський світ відає землю західнішу, ніж Америка? — ​питає Дарк. Отже, рух англійських поселенців у Новий світ можна тлумачити як сповнення предковічного наказу. Америка — ​останній крок на цьому шляху. Коли континент наповниться, настане час змінити долю людства. Це усуне ранішу перешкоду будівництву Вавилонської вежі, адже наказ буде вже виконано. Тоді людство зможе знову повернутися до однієї мови і слів одних. А там і рай не забариться.

Дарк передбачав: якщо від Потопу до будівництва Вавилонської вежі минуло 340 років, то й від прибуття «Мейфлавер» у Плімут до сповнення обіту мине стільки ж. Адже саме пуритани, новий обраний народ, у своїх долонях тримають долю людства. На відміну від гебреїв, які підвели Бога, відмовившись визнати його сина, англійці-переселенці напишуть останній розділ в історії, перш ніж небеса і земля нарешті зімкнуться. Як Ной у ковчегу, вони перетнули безкраїй океанічний потоп, щоб здійснити свою священну місію.

Раз ідеться про 340 років, то, за Дарковими підрахунками, поселенці виконають першу частину своєї місії до 1960 року. Вони закладуть підвалини для справжньої роботи, якій ще тільки судилося початися: будівництва нової Вавилонської вежі. Дарк писав, що він уже бачив добрі знаки у Бостоні, де, як ніде у світі, головним будівельним матеріалом стала цегла, з якої, як зазначено у третьому рядку Буття 11, будували й Вавилонську вежу. Він упевнено стверджував, що у році Божому 1960-му до небес потягнеться нова Вавилонська вежа, символ воскресіння людського духу. Історія писатиметься задом наперед. Те, що впале, піднесеться; зламане знову стане цілим. Завершена вежа буде така велика, що в неї зможуть поміститися всі мешканці Нового світу. На кожного чекатиме окрема кімната, і коли він туди зайде, то забуде все, що знав. Мине сорок днів і сорок ночей, і з кімнати вийде нова людина, носій Божої мови, готова заселити другий, цього разу вічний рай.

Так завершується Стіллманів огляд брошури Генрі Дарка, датованої 26 грудня 1690 року, тобто сімдесятою річницею висадки «Мейфлавер».

Квінн зітхнув і закрив книжку. Читальна зала була порожня. Він нахилився, опустив голову на руки й заплющив очі.

— Тисяча дев’ятсот шістдесятий, — ​сказав він уголос.

Він спробував уявити Генрі Дарка, але не зумів. Перед очима палав вогонь, заграва із книжок. А тоді плин думок урвав спогад: це у 1960 році Стіллман замкнув свого сина.

Квінн відкрив свій червоний записник і зручно вмостив на колінах. Але щойно зібрався щось записати, як вирішив, що з нього досить. Він закрив червоний записник, встав і повернув Стіллманову книжку бібліотекарю. Підкурив перед сходами, вийшов із бібліотеки й рушив назустріч травневому пообіддю.

7

На Центральний вокзал він прийшов завчасно. Стіллманів потяг мав прибути о 18:41, але Квінн потребував часу, аби вивчити географію цього місця й пересвідчитися, що Стіллманові не вдасться вислизнути непоміченим. Вийшовши зі станції метро й зайшовши до великої зали, він побачив, що тільки-но перевалило за четверту. Станція вже почала наповнюватися людом, як то бувало у годину пік. Протискаючись проти течії натовпу, Квінн обійшов пронумеровані ворота у пошуку прихованих сходів, непозначених виходів і темних ніш. Він дійшов висновку, що той, хто хоче зникнути, може зробити це без проблем. Лишалося сподіватися, що Стіллмана не попередили. А якщо попередили, і Стіллман вислизне, то, значить, відповідальність лежить на Вірджинії Стіллман. Більше нікому. Його заспокоювала думка, що на випадок, якщо все піде не так, є запасний план. Якщо Стіллман не з’явиться, Квінн рушить прямо по 69-й вулиці й затисне Вірджинію Стіллман у кут.

Блукаючи вокзалом, він раз у раз нагадував собі, ким буцімто є. Бути Полом Остером, почав розуміти він, не так уже й неприємно. Його тіло, розум і думки не змінилися, але почувався він так, ніби вислизнув зі своєї самості і вже не мусить гибіти під тягарем власної свідомості. Здавалося б, це — ​дрібний трюк, витівочка з іменем, але стало незрівнянно легше і вільніше. Він розумів ілюзорність стану, але все одно відчував певну втіху. Насправді він не втратив себе, а тільки прикидався іншим і міг за бажання повернутися до іпостасі Квінна. Так, у постаті Пола Остера є мета — ​мета, яка набувала дедалі більшої ваги, — ​і це виправдовувало таку шараду і звільняло від необхідності виправдовуватися за брехню. Він ототожнив Остера з тим, щоб робити у світі добро.

Отже, він блукав вокзалом у іпостасі Пола Остера й чекав на появу Стіллмана. Він підвів погляд на склепіння величезної зали й уважно придивився до розписів, що зображали зоряне небо. Лампочки імітували зорі, лінії складалися у сузір’я. Квінн зроду не розумів зв’язку між сузір’ями та їхніми назвами. У дитинстві він багато годин вдивлявся в нічне небо, намагаючись звести докупи кластери вогників із ведмедями, биками, стрільцями й водоліями. Йому так ніколи й не вдалося, і він почувався по-дурному, ніби в центрі його мозку була сліпа пляма. Цікаво, чи Остерові в дитинстві повелося більше.

По той бік зали більшу частину східної стіни займала реклама «Кодака», виконана у не по-земному яскравих кольорах. Того місяця плакати зображали вуличку в якомусь рибальському селі в Новій Англії — ​чи не Нантакеті. Бруківку й різнобарвні квіти у вазонках під вікнами заливало прегарне весняне світло, а ген внизу вулиці виднівся океан — ​білі хвилі на синій-пресиній воді. Квінну згадалося, як вони з дружиною з’їздили на Нантакет — ​давним-давно, у перший місяць вагітності, коли його син ще був крихітним горішком у неї в животі. Спогади були болісні, тож він спробував їх притлумити. «Поглянь на це очима Остера, — ​сказав він собі, — ​а про інше не думай». Він знову відшукав поглядом фотографію і з полегшею зрозумів, що тепер