Читати книгу - "Король у Жовтому"

до якого вели східці. Різьблені колони підтримували прикрашену фресками стелю. Здавалося, наче вишуканий мармуровий купідон щойно спустився на свій п’єдестал у дальньому кутку кімнати. Весь інтер’єр було створено нами з Борисом. Останній, у робочих рукавичках з білого полотна, зішкрябував сліди глини та червоного воску зі своїх гарних рук і через плече жартував з купідоном.

— Я тебе бачу! — запевняв він. — Не намагайся дивитися в інший бік так, ніби ти не помічаєш мене. Я знаю, хто зробив тебе, маленький шахраю!

Розтлумачувати думки купідона завжди випадало мені, тож коли черга дійшла до мене, я відповів у такому дусі, що Борис схопив мене за руку і потягнув до басейну, присягаючись втопити. Наступної миті він випустив мою руку і помітно зблід.

— Господи, — промовив він. — Я геть забув, що басейн наповнений розчином!

Я здригнувся і холодно порадив йому краще запам’ятовувати, де зберігається його дорогоцінний розчин.

— Заради всього святого, чому ти тримаєш ціле озерце цієї жахливої речовини саме тут? — запитав я.

— Хочу перевірити її на чомусь великому, — відповів він.

— Наприклад, на мені?

— Ох, цей жарт зайшов надто далеко. Але я справді хочу подивитися, як ця рідина впливатиме на істоту з вищою формою організації життєвих процесів. Як у цього великого білого кролика, — сказав він, заходячи за мною у студію.

Приплентався Джек Скотт у заплямованій фарбою куртці, привласнивши всі східні солодощі, що трапилися на його шляху, та пограбувавши коробку з цигарками. Нарешті вони з Борисом вирушили до Люксембурзької галереї, де нова посріблена бронза Родена та пейзаж Моне привертали увагу всіх художників Франції. Я повернувся до студії та продовжив роботу. Я працював над полотном у стилі Відродження, яке Борис попросив мене створити для будуара Женев’єви. Проте маленький хлопчик, який неохоче гаяв час, позуючи для картини, сьогодні за жодні скарби світу не хотів поводитися як слід. Він щоразу завмирав в іншій позі, через що за п’ять хвилин у мене накопичилася ціла купа начерків цього малого ледацюги.

— Ти позуєш чи танцюєш джигу, друже? — запитав я.

— Я цілком до ваших послуг, месьє, — відповів він з ангельською усмішкою.

Звісно, того дня я прогнав його і, звісно ж, заплатив йому повну ціну. Так ми псували своїх натурників.

Коли маленьке бісеня пішло, я зробив кілька недбалих мазків, але був настільки роздратований, що витратив решту пообіддя на виправлення завданої картині шкоди. Нарешті я відклав палітру, кинув пензлі у склянку з чорним милом[27] і поплентався до курильні. Здавалося, наче жодне приміщення у будинку, окрім кімнати Женев’єви, не було настільки вільне від тютюнового запаху, як це. Там валявся усілякий мотлох, а стіни були завішані рваними гобеленами. Біля вікна стояв милозвучний старий спінет[28] у чудовому стані. Ще там була зброя на підставках, деяка — стара і тьмяна, інша — сяюча й сучасна, гірлянди індійських і турецьких обладунків над каміном, дві-три картини та поличка для тютюнових люльок. Саме сюди ми, бувало, приходили за новими враженнями від паління. Закладаюся, що не існує на світі такого типу люльки, якого б не було на тій поличці. Щойно ми вибирали котрусь із них, як одразу йшли в якесь інше місце і курили вже там, бо ця кімната, загалом, була найгнітючішою та найменш привабливою в усьому будинку. Але цього вечора сутінки здавалися дуже заспокійливими, килими та шкури на підлозі виглядали брунатними, м’якими та дрімливими. Великий диван вабив устеленими на ньому подушками. Тож я взяв люльку, скрутився на дивані калачиком і, що цілком незвично для мене, закурив у цій кімнаті. Я вибрав собі люльку з довгим вигнутим мундштуком і, запаливши її, замріявся. Згодом тютюн закінчився, але я навіть не помітив цього. Продовжуючи мріяти, я задрімав.

Прокинувся я від найсумнішої мелодії, що будь-коли чув. Кімната тонула у темряві. Я навіть не уявляв, котра була година. Промінь місячного світла сріблився на краю старого спінета, і звуки з блискучої деревини розносилися навкруги, наче пахощі із сандалової скриньки. Тихо плачучи, хтось постав з темряви і попростував геть, а я виявився останнім дурнем, коли гукнув:

— Женев’єво!

Почувши мій голос, вона від несподіванки спіткнулася і впала. Я проклинав себе останніми словами, доки запалював світло та намагався підвести її з підлоги. Вона відсахнулася з болісним зойком. Далі дівчина поводилася тихо, лише попросила покликати Бориса. Я переніс її на диван і пішов шукати Бориса, але в будинку його не було, а слуги вже полягали спати. Спантеличений і стривожений, я поспішив назад до Женев’єви. Вона лежала там, де я її залишив, дуже бліда.

— Не можу знайти ні Бориса, ні когось із челяді, — повідомив я.

— Я знаю, — слабо промовила вона у відповідь. — Борис вирушив до Епта з містером Скоттом. Я геть забула про це, коли послала тебе за ним.

— Але в такому разі він не зможе повернутися раніше завтрашнього дня, і… ти забилася? Я так налякав тебе, що ти впала? Який же я телепень! Хоча тоді я навіть не встиг толком прокинутися.

— Борис думав, що ти пішов додому ще до обіду. Вибач, будь ласка, що ми дозволили тобі лишатися тут увесь цей час.

— Вочевидь, я довго спав, — засміявся я, — ще й настільки міцно, що не одразу втямив, чи я й досі сплю, коли усвідомив, що спостерігаю за постаттю, яка проходить повз мене… І гукнув тебе на ім’я. То ти вправлялася на старому спінеті? Ти грала дуже тихо.

Я б нагородив ще більше брехні, аби лише побачити те полегшення, що проступило на її обличчі. Вона чарівно усміхнулась і сказала звичним голосом:

— Алеку, я перечепилась об вовчу голову і, здається, розтягнула щиколотку. Будь ласка, поклич Мері, а потім іди додому.

Я зробив так, як вона прохала, і полишив її, коли увійшла служниця.

III

Завітавши до них наступного дня, я побачив Бориса, який схвильовано міряв кроками свою студію.

— Женев’єва зараз спить, — сказав він мені, — розтягнення — то дрібниці, але чому в неї такий сильний жар? Лікар не може цього пояснити… чи то не хоче, — пробурмотів він.

— У Женев’єви жар? — спитав я.

— Боюся, що так. Кілька разів уночі вона навіть відчувала запаморочення. Їй чомусь здалося, що її залишили саму! О, безтурботна мала Женев’єва… І тепер вона стверджує, що її серце розбито і вона хоче померти!

Моє власне серце завмерло.

Борис сперся на одвірок, дивлячись вниз і встромивши руки в кишені, добрі проникливі очі затьмарились, нова рисочка тривоги пролягла «над лінією губ, що народжували усмішку