Читати книгу - "Мертва зона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Сарин маленький білий універсал був єдиною машиною, що лишилася стояти в темряві паркінгу; він зіщулився під натрієвою лампою, як занедбане, загублене цуценя. Джонні відчинив для Сари пасажирські двері, і вона обережно сповзла на сидіння. Він заскочив за кермо й завів двигун.
– Через кілька хвилин прогріється, – сказав він.
– Нехай. Мені вже тепло.
Він глянув на неї й побачив на обличчі свіжий піт.
– Можливо, тебе треба доправити до лікарні, – сказав він. – Якщо це сальмонела, то все може бути серйозно.
– Ні, мені краще. Я просто хочу доїхати додому й заснути, а тоді прокинутися рівно на стільки, щоб зателефонувати до школи, сказати, що я захворіла, і лягти спати далі.
– Не переймайся тим, щоб прокинутися. Я перекажу, що тебе не буде, Саро.
Вона вдячно глянула на нього.
– Справді?
– Аякже.
Вони вже прямували до головного шосе.
– Мені так шкода, що я не можу повернутися з тобою до твоєї квартири, – сказала Сара. – Справді й щиро.
– Не твоя провина.
– Звісно, моя. З’їла поганий хот-доґ. Безталанна Сара.
– Я кохаю тебе, Саро, – сказав Джонні.
Він сказав це вголос, тож слова вже не можна було забрати назад, вони зависли між ними в рухомій машині й чекали, що з ними робитимуть далі.
Вона зробила все, що могла.
– Дякую тобі, Джонні.
Далі вони їхали в затишній тиші.
Розділ другий 1Уже була майже північ, коли Джонні завів універсал до її під’їзної дороги. Сара дрімала.
– Гей, – сказав він, заглушив двигун і легенько її поштовхав. – Вже приїхали.
– О… добре. – Вона сіла рівно й тісніше загорнулася в куртку.
– Як ти?
– Краще. Живіт болить, спина ниє, але краще. Джонні, можеш забрати машину в Клівзі.
– Ні, краще не треба, – сказав він. – Хтось побачить її припаркованою біля мого будинку на всю ніч. Таких чуток нам не треба.
– Але я збиралася приїхати до тебе…
Джонні всміхнувся.
– І тоді воно було б варте ризику, навіть якби нам довелося йти пішки три квартали. Крім того, я хочу, щоб у тебе була машина, якщо ти передумаєш про лікарню.
– Не передумаю.
– Але це можливо. Можна зайти до тебе викликати таксі?
– Звісно, що можна.
Вони ввійшли, і Сара ввімкнула світло, а тоді на неї знову напали дрижаки.
– Телефон у вітальні. Я приляжу й накриюся ковдрою.
Вітальня була невелика й функціональна, і від казармового вигляду її рятували тільки крикливі завіски на вікнах – психоделічні за кольором і візерунком квіти, – а також ряд плакатів на одній стіні: Ділан у Форест-Гіллз, Баез у «Карнеґі-голлі», «Jefferson Airplane» у Берклі, «The Byrds» у Клівленді.
Сара лягла на канапу й підтягла ковдру до підборіддя. Джонні дивився на неї по-справжньому стурбовано. Вона побілішала на лиці мов папір, за винятком темних кіл під очима. Виглядала надзвичайно хворою.
– Може, мені краще переночувати тут, – сказав він. – На випадок, коли щось трапиться…
– Наприклад, тріщинка в моєму хребті, завтовшки у волосину? – Вона пригнічено усміхнулася.
– Ну, знаєш. Буває.
Зловісне бурчання в животі вирішило за неї. Вона твердо намірилася була закінчити вечір тим, щоб заснути з Джоном Смітом, але тепер уже не випадало. Та це не означало, що він мусить стерегти її, поки вона блюватиме, бігатиме до туалету й перехилятиме пляшечку пептобісмолу.
– Усе буде добре, – сказала вона. – Я просто з’їла на ярмарку поганий хот-доґ, Джонні. Ти й сам легко міг би отримати такий. Подзвони мені завтра, як у тебе буде вікно.
– Точно?
– Так.
– Гаразд, мала.
Він не сперечався, а підняв слухавку й викликав собі таксі. Вона заплющила очі. Її колисав і заспокоював звук його голосу. Однією з речей, які їй у ньому найбільше подобалися, було те, як він завжди щосили намагається вчинити правильно, вчинити найкраще, без усілякого самолюбного лайна. Це було добре. Вона була надто зморена й пригнічена, щоб грати в якість соціальні ігри.
– Діло зроблено, – сказав він, кладучи слухавку. – Пришлють когось за п’ять хвилин.
– Принаймні ти заробив собі на таксі, – сказала вона, усміхаючись.
– І маю намір видати щедрі чайові, – відповів він, пристойно зімітувавши коміка В. К. Філдса.
Він підійшов до канапи, до неї, взяв її за руку.
– Джонні, як тобі вдалося?
– Гммм?
– «Колесо». Як ти це зробив?
– Удача прийшла, от і все, – сказав він з трохи збентеженим виглядом. – У кожного буває коли-не-коли. Як на перегонах, чи за блек-джеком, чи просто коли підкидаєш монетку.
– Ні, – сказала вона.
– М?
– Не думаю, що в кожного коли-не-коли буває. Це було майже моторошно. Я… трохи злякалася.
– Справді?
– Так.
Джонні зітхнув.
– У мене інколи бувають такі чуття, от і все. Скільки себе пам’ятаю, відколи був малим. Я завжди добре вмів знаходити те, що люди губили. Як-от із Лізою Шуман у школі. Знаєш цю дівчину?
– Маленьке сумне мишенятко Ліза? – Вона всміхнулася. – Знаю. Вона прилітає на хмарі розгубленості на мій курс ділової граматики.
– Вона загубила шкільний перстень, – сказав Джонні. – І через це прийшла до мене в сльозах. Я спитав, чи дивилася вона в кутках на верхній полиці її шафки. Просто здогад. Але перстень був саме там.
– І ти завжди вмів робити отаке?
Він засміявся й похитав головою.
– Майже ніколи. – Усмішка трохи сіпнулася. – Але сьогодні чуття було сильне, Саро. Я мав те колесо… – Він м’яко стиснув кулаки й тепер дивився на них, насупившись. – Я мав його просто в руках. І воно викликало в мене до сказу дивні асоціації.
– Які?
– Гума, – повільно мовив він. – Палена гума. І холод. Лід. Чорний лід. Ось що було під моїми думками. Бозна-чому. І ще лихе відчуття. Схоже на засторогу.
Вона пильно дивилася на нього й нічого не казала. Його обличчя потроху вияснилося.
– Але все вже минулося, хоч би що то було. Мабуть, що й нічого.
– То була удача на п’ятсот з гаком доларів, – сказала вона.
Джонні засміявся й кивнув. Він більше не балакав, і вона дрімала, втішена з того, що він при ній. Вона знов пробудилася, коли на стіну полилося світло фар з вулиці. Його таксі.
– Я подзвоню, – сказав він і ніжно поцілував її чоло. – Ти точно не хочеш, щоб я посидів?
Раптом їй захотілося саме цього, але вона похитала головою.
– Дзвони, – сказала вона.
– На третьому уроці, – пообіцяв він і пішов до дверей.
– Джонні?
Він розвернувся.
– Я кохаю тебе, Джонні, – сказала вона, і його обличчя освітилося.
Він послав їй повітряний цілунок.
– Одужуй, – сказав він, – а тоді поговоримо.
Вона кивнула, але наступного разу їй випало говорити з Джонні Смітом аж через чотири з половиною роки.
2– Не проти, якщо я сяду спереду? – спитав Джонні водія таксі.
– Нє. Тільки не стукай коліном об лічильник. Тендітна штука.
Джонні з певним зусиллям просунув свої довгі ноги під лічильником і гупнув дверцятами.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертва зона», після закриття браузера.