Читати книгу - "Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім"

— Ти переоцінюєш себе, Стюарте.

— Алекс… це ти мене недооцінюєш, — з усмішкою промовив він, знову оглядаючи кімнату.

— Та невже? — гмикнула я. — Ти мені нічого не зробиш. Рівень не той.

— Каріссо, — він різко вперся долонею в стіну на рівні з моїм обличчям і пронизливо глянув на мене. — Досить вважати мене малою дитиною. Те, що я молодший — нічого не означає.

Ще мить я дивилася в його очі. Це ж треба, він і серйозним може бути… а вже за секунду схопила його за руку й завела її за спину.

— Візьму до уваги. Але й ти не забувай, що я не звичайна людина, — абсолютно спокійно промовила я, дивлячись на хлопця зверху вниз.

— Гаразд. Нічия, поки що, — промовив Стюарт і вивільнився з захвату… досить легко вивільнився. Я, звичайно, не докладала багато сили, але і він, схоже, піддався.

— Ніяких «поки що», Стюарте. Чого ти добиваєшся? - Я звузила очі. Його поведінка починає виводити мене з рівноваги.

— Алекс… — знову спокійно повторив він. — Мені цікаво, чому ти так себе поводиш. Скажімо, хочу розгадати загадку, — на його вустах з’явилася звична усмішка.

— Немає ніякої загадки. Я від народження з жахливим характером. Так уже сталось. Так, давай, іди гуляй уже. Засидівся. Бісиш ти мене, — я попхала його в плечі.

— Дуже неґречно з твого боку, Каріссо.

— Не страшно, переживеш.

— Зате я знаю, де ти живеш, — він зробив коротку паузу. — Завтра ввечері твоя черга, так? Там і зустрінемось.

— Не жартуй зі мною, Стюарте. Мені однаково, у кого кинджали метати, — попередила його я. Не подобається мені його настирливість. Що за манера така?

— А ти спробуй впіймай, — знову хитра усмішка. — Вбивцю вже впіймали?

— Конфіденційна інформація. Хочеш щось дізнатися, спробуй розговорити Беллу. Але…

— Це не моя справа?

— Ти вже не підозрюваний, тому просто забудь про це, — я повільно видихнула, щоби не втратити контролю. Нестача сну погано на мене впливає. — Йди-но звідси, доки я тебе не перемахнула чимось важкеньким, Стюарте.

— Як романтично, — єхидно промовив хлопець. — Поцілунок на прощання?

— Стюа-а-арте, — протягнула я. Руки так і сверблять…

— Алекс, — він усміхнувся, прибравши невидимі пилинки з мого плеча. — Хоча б номером поділися.

— Просто йди звідси…

— Та й добре. Сам дізнаюсь, — гмикнув він. — Завтра побачимося, він махнув рукою і вийшов із квартири.

— Не попадайся мені на очі! — кинула я йому в спину.

Ну що за істота така?! Усі нерви мені зіпсує…

***

Добре тримається дівчина. Навіть попри те, що вона не спала більше доби, зайвого нічого не бовкнула й жодного разу не зірвалась… як би я не старався. Скільки вона будувала цю стіну? Ну не може вона такий характер мати… щось не сходиться.

Я вийшов із будинку, оглянувся й повільно вдихнув, шукаючи потрібний мені запах. Тут… кров вищого демона неможливо сплутати з іншою. Карісса знала, що він піде за нами? З цікавості я пішов за запахом і вже за хвилину зіткнувся з тим самим демоном, що не зводив погляду з дівчини.

— Може ти розповіси мені, що не сходиться в цій історії, Вінсенте? — запитав я.

— Взяв до рук твір постмодерніста й не можеш зрозуміти? — запитав демон, змірявши мене поглядом.

Вигляд він мав солідний. Високий, широкоплечий, смуглявий чоловік з ідеально вкладеним темним волоссям і карими очима. Різниця між нами була явна. Що поробиш, природа не наділила мене настільки широкими плечима й високим зростом.

— Різниця у віці дозволяє тобі хамити? — запитав я. — В моїх розумових здібностях не сумнівайся. Якщо не буде, з ким обговорити творчість Умберто Еко чи Зюскінда, знайди мене — поговоримо. Але не зараз. Чого дівчину переслідуєш?

— Як на мене, це не твоя справа. У мене з нею свої рахунки. А ти не лізь, хлопче.

Я закотив очі і склав руки на грудях. Вони навіть говорять однаково. Він теж елемент цієї головоломки?

— Ти її добре знаєш? — запитав я, пронизливо глянувши на демона.

— Краще, ніж ти думаєш, — навіть оком не зморгнув. З таким обличчям йому тільки в покер і грати. — А ти, бачу, у кавалери набиваєшся, — гмикнув він. — Виходить?

— Від мене вона хоча б не тікає, — я дозволив собі зверхню посмішку і, обминувши, пішов далі, наостанок кинувши. — Не знаю, наскільки добре ти її знаєш. Але оскільки бачу тебе вперше, раджу поновити свої знання — Іса укріпила свої стіни настільки, що прикінчить тебе й оком не змигне.

— Навряд чи їй вдасться провернути таке зі мною, — тихо промовив Вінсент, глянувши мені вслід, та слова таки долетіли до мене.

Що він має на увазі? Яке минуле їх пов’язує? Я ледь втримався, аби не обернутись. Не подобається мені цей тип, але, схоже, я зустрінуся з ним ще не раз, якщо вже взявся за цю справу. Все-таки він має стосунок до Карісси — ще один елемент головоломки. Думаю, можна навідатися до Бейлі. Можливо, вони щось розкажуть…