Читати книгу - "Щоб не загубитися у місті, Патрік Модіано"

Він сів. Перренове обличчя римської статуї за ці роки розпливлося, а кучері побила сивина. На ньому була темно-синя полотняна куртка, занадто легка для такої пори року. Перед ним —  наполовину випита склянка мартіні, яке Дараган упізнав за кольором.

—  Як ваша мати? Ми вже кілька років не бачилися... Ви знаєте... Ми були, як брат і сестра...

Він повів плечима, і його погляд став заклопотаним.

—  Мене довго не було в Парижі...

Мабуть, йому хотілося поділитися причинами такої довгої відсутності. Але він сидів мовчки.

—  А ви бачитеся зі своїми друзями Торстелем і Бобом Буньяном?

Перрену де Лара, здається, було дивно чути ці прізвища з уст Дарагана. Дивно й тривожно.

—  Ох і пам’ять у вас... ви цих двох іще пам’ятаєте?..

Він пильно дивився на Дарагана, і йому стало ніяково.

—  Ні, ми з ними не бачимося... У дітей вражаюча пам’ять... А у вас що нового?

Дараган відчув у цьому питанні трохи гіркоти. Але, можливо, це йому лише здалося, чи Перрену де Лара цю гіркоту навіяло мартіні, на самоті, о десятій вечора, восени, на терасі кафе?

—  Я пробую писати книжку...

Він подумав, що не варто було зізнаватися в цьому.

—  А!.. Як у той час, коли ви заздрили Міну Друе[8]?

Дараган геть забув це ім’я. Справді, так звали дівчинку його віку, яка написала вірші, видані у збірці під назвою «Мій друг дерево».

—  Дуже складна річ —  література... Гадаю, ви вже це помітили...

Перрен де Лара заговорив сентенційним тоном, чим дуже здивував Дарагана. Він знав про нього досить мало, і спогад, який зберігся в нього з дитинства, свідчив скоріше, що той був людиною легковажною. Силует, який спирається ліктем на камін. Цікаво, чи він належав, як його мати, Торстель і, можливо, Боб Буньян, до «клубу Хризалідів»?

Нарешті він промовив:

—  Отже, після тривалої відсутності, ви остаточно повернулися до Парижа?

Перрен де Лара стенув плечима й кинув на Дарагана зверхній погляд, ніби почув нешанобливі слова.

—  Не розумію, що ви маєте на увазі під словом «остаточно».

Дараган теж не розумів. Він сказав це, тільки аби заповнити паузу. А той раптом ударився в амбіцію... Йому вже хотілося підвестися й кинути: «Отже, бувайте здорові, пане...», а потім, перш ніж покинути ту засклену терасу, усміхнутися й помахати йому рукою, як на вокзальному пероні. Але він стримався. Треба бути терплячим. Можливо, йому вдасться хоч щось довідатися про Анні Астранд.

—  Ви радили мені, які книжки слід прочитати... Пам’ятаєте?..

Він постарався промовити це схвильованим голосом. Зрештою, це була правда, адже цей привид колись подарував йому, в роки дитинства, байки Лафонтена в блідо-зеленій палітурці, у серії, яка називалася «Класики Ашетт»[9]. А трохи згодом він же порадив йому прочитати «Фабриціо Лупо», коли виросте.

—  Справді, у вас глибока пам’ять...

Тон пом’якшав і Перрен де Лара вже усміхався. Але трохи напруженою усмішкою. Він нахилився у бік Дарагана.

—  Що я вам скажу... Я більше не впізнаю того Парижа, в якому жив... Лише після п’яти років відсутності... мені здається, ніби я в чужому місті...

Він стиснув щелепи, наче щоб не дати словам перетворитися на безладний потік. Мабуть, йому вже давно не доводилося бодай із кимось поговорити.

—  Ніхто не відповідає на телефонні дзвінки... Не знаю, чи вони ще живі, чи забули мене, чи вже не мають часу підняти слухавку...

Усмішка стала ширшою, а погляд добрішим. Може, він хотів притлумити сум своїх слів, сум, що добре пасував до спорожнілої тераси кафе, де неповне освітлення лишало смуги сутіні.

Здавалося, він уже шкодував про свою відвертість. Він розправив плечі й повернувся до скляних дверей тераси. Попри одутлість рис і сиві кучері, які робили його волосся подібним до перуки, він зберіг оту застиглість римської статуї, притаманну йому десяток років тому, і це був один з небагатьох образів Жака Перрена де Лара, що запам’ятався Дараганові. І також звичка повертатися у профіль до співрозмовника, як от зараз. Мабуть, йому колись казали, що у нього досить гарний профіль, але всі, хто це казав, уже померли.

—  Ви живете десь неподалік? —  запитав у нього Ж. Дараган.

Він знову нахилився до нього й наче вагався з відповіддю.

—  Неподалік... у маленькому готелі біля площі Терн...

—  Я хотів би мати адресу...

—  Справді?

—  Так.... Мені було б приємно знову з вами зустрітися.

Тепер час перейти до головного. І йому стало аж якось боязко. Він прокашлявся.

—  Я хотів запитати у вас одну річ.

Його голос зробився глухим. На обличчі Перрена де Лара був вираз подиву.

—  З приводу жінки, яку ви, можливо, знали... Анні Астранд...

Він вимовив це ім’я і прізвище досить гучно, старанно вимовляючи всі звуки, як по телефону, коли тріск і шерех на лінії заглушують ваші слова.

—  Як ви кажете?..

—  АННІ АСТРАНД.

Він майже вигукнув ці два слова, і йому здалося, ніби це крик про допомогу.

—  Я довго жив у неї, в будинку у Сен-Ле-ла-Форе...

Промовлені слова були дуже уривисті й пролунали з металевим призвуком посеред тиші безлюдної тераси кафе, але він подумав, що це намарно.

—  Так... справді... Ми якось вас там провідували, разом із вашою матір’ю...

Він замовк і, можливо, більше нічого не скаже. Це лише далекий спогад, який його не стосується. Марна справа —  розраховувати, що хтось колись дасть відповіді на ваші запитання.

Проте він додав:

—  Дуже молода жінка... у стилі танцівниці кабаре... Боб Буньян і Торстель знали її ближче, ніж я... і ваша мати теж... Здається, вона сиділа у в’язниці... А чому вона вас цікавить?

—  Вона посідає важливе місце у моєму житті.

—  Он воно як... Тоді мені прикро, що нічого не можу вам сказати... Я чув про неї тільки від вашої матері й від Боба Буньяна...

Він раптом заговорив світським тоном. Дараган подумав, чи він не імітує когось, хто справив на нього в юності сильне враження, і він завчивав перед дзеркалом рухи й інтонації тієї людини, яку він, наївний добропорядний юнак, узяв за взірець паризької елегантності.

—  Єдине, що можу сказати, —  вона сиділа у в’язниці... Це все,