Читати книгу - "Щоб не загубитися у місті, Патрік Модіано"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Патрік Модіано
Патрік Модіано посідає досить поважне місце в сучасній французькій літературі, автор тридцяти романів, лауреат багатьох літературних премій, серед яких Гонкурівська і Нобелівська. Остання на тепер книжка П. Модіано, переклад якої ви зараз тримаєте в руках, з’явилася у книгарнях 2 жовтня 2014 р., майже водночас із присудженням йому Нобелівської премії з літератури.
...Немолодому письменникові Жану Дарагану дзвонить незнайомець, який знайшов його телефонну книжку. Під час зустрічі він починає допитуватися про одного чоловіка, чиє прізвище в ній побачив. Але Дараган уже не пригадує, хто це, бо бачив його мимохідь і дуже давно...
Ця пригода змушує його зануритися в не дуже щасливе дитинство й неспокійну молодість, які він давно стер з пам’яті. Із минулого один за одним виринають постаті, адреси, кафе, зустрічі, готелі, оповиті серпанком спогаду, і всі вони обертаються довкола загадкової дівчини, яка колись доглядала малолітнього Дарагана, а по кількох роках стала, схоже ненадовго, його коханням...
Отак, вірний своєму «мистецтву пам’яті», Модіано вибудовує пронизану глибокою людяністю бентежну оповідь, яка в процесі читання буде здаватися нам то детективом, то поемою про втрачене кохання.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Патрік Модіано
Щоб не загубитися у місті
«Я не можу розповісти вам
про реальні події,
я можу лише окреслити
їхню тінь»
Стендаль
~
Майже нічого. Наче вас щось укусило, ледь відчутно. Принаймні ви так собі спочатку думаєте. Телефон задзвонив у квартирі Жана Дарагана перед четвертою пополудні, у кімнаті, яку він називав «кабінетом». Він саме задрімав на дивані, в кутку, куди не діставало сонце. Дзвінки телефону, від яких він давно відвик, лунали й лунали. Кому він раптом знадобився? Чи на тому кінці дроту просто забули повісити слухавку. Нарешті він підвівся і рушив у бік вікон, крізь які пекло сонце.
— Я хотів би говорити з паном Жаном Дараганом.
Млявий і погрозливий голос. Таким було перше враження.
— Пане Дараган? Ви мене чуєте?
Дараган хотів був кинути трубку. Але чи варто? Телефон знову дзвонитиме, безперестану. Хіба що взяти й перетяти дріт...
— Я слухаю.
— Це з приводу вашої телефонної книжки, пане.
Він загубив її місяць тому в потязі, коли їхав на Лазурний берег. Так, це могло статися тільки в тому потязі. Алфавітна книжка, схоже, випала з кишені, коли він діставав квиток для контролю.
— Я знайшов телефонну книжку з вашим прізвищем.
На сірій обкладинці було надруковано: ЯКЩО ВИ ЗНАЙДЕТЕ ЦЕЙ ЗАПИСНИК, ПРОХАННЯ ПОВЕРНУТИ ЙОГО_______. І Дараган, якогось дня, знічев’я вписав туди своє прізвище, адресу й телефон.
— Я можу принести її вам додому. Коли вам буде зручно.
Так, справді, млявий і погрозливий голос. І навіть, подумав Дараган, дещо схожий на тон шантажиста.
— Зустріньмося ліпше десь у місті.
Він насилу подолав запаморочення. Але ці слова, яким він хотів додати байдужості, раптом здалися йому майже беззвучними.
— Як хочете, пане.
Він замовк.
— Шкода. Я саме недалеко від вас. Хотів би віддати вам особисто.
Дарагану подумалося, що цей чоловік уже прийшов до будинку і стоїть, ніби чатуючи на нього. Треба якомога швидше спекатися його.
— Давайте завтра, по обіді, — нарешті сказав він.
— Як хочете. Але тоді біля моєї роботи. У районі вокзалу Сен-Лазар.
Він ледве не кинув слухавки, але стримався.
— Ви знаєте вулицю Аркад? — запитав чоловік. — Ми могли б зустрітися в кафе, на вулиці Аркад, номер 42.
Дараган занотував адресу. Він вдихнув повітря і сказав:
— Дуже добре, пане. Вулиця Аркад, номер 42, завтра, о п’ятій пополудні.
Він поклав слухавку, не чекаючи відповіді. Він одразу ж пошкодував, що говорив так неприязно, але в усьому була винна спека, яка тяжіла над Парижем, — незвична як для вересня спека. Вона поглиблювала самотність. Йому доводилося безвилазно сидіти в цій кімнаті, аж поки не ховалося сонце. І потім, телефон не дзвонив уже кілька місяців. І мобільний, на столі, він уже не міг пригадати, коли востаннє брав його в руки. Він майже не вмів ним користуватися й часто натискав не ті кнопки.
Якби не цей дзвінок, він назавжди забув би про втрачений записник. Він намагався пригадати занотовані в ньому прізвища. Минулого тижня він навіть хотів їх відновити й почав писати список на чистому аркуші. Та за кілька хвилин усе порвав. Ніхто з цих людей не важив у його житті, бо тих, хто важив, не треба було заносити до записника. Він знав їх напам’ять. А в блокноті були тільки знайомі, так би мовити, з «професійного кола», декілька, на перший погляд, корисних адрес, разом не більше трьох десятків. Та й серед них багато вже пора викреслити, бо вони вийшли з обігу. Єдине, що його непокоїло, коли нотатник загубився, це записані там прізвище й адреса. Звичайно, він міг би не йти на зустріч, і нехай би той чоловік даремно чекав на нього на вулиці Аркад, 42. Але тоді лишилася б якась недовершеність, неначе загроза. Йому часто марилося, у розпалі полудня, на самоті, ніби зараз задзвонить телефон і лагідний голос призначить йому зустріч. Йому пригадалася назву роману, який колись читав: «Час зустрічей»[1]. Може, цей час для нього ще не минув. Але цей голос, щойно почутий, не викликав довіри. Водночас млявий і погрозливий голос. Саме так.
*
Він сказав водієві таксі зупинитися біля церкви Мадлени. Спека трохи спала, й можна було пройтися вулицею, там, де затінок. Він рушив вулицею Аркад, безлюдною і тихою, залитою сонцем.
Він не був тут цілу вічність. Він згадав, що його мати десь неподалік грала в театрі, а батько мав бюро в кінці вулиці, ліворуч, у будинку №73 на бульварі Османна. Він здивувався, що пригадав номер — 73. Але ця минувшина з часом стала надпрозорою... мов серпанок, який тане на сонці.
Кав’ярня була на розі вулиці Аркад і бульвару Османна. Порожня зала, довгий прилавок з полицями, наче в їдальні самообслуговування чи швидкого харчування, які колись називалися «Вімпі». Дараган сів за столик у кутку. А може, той незнайомець і не прийде? Обоє дверей були розчахнуті — й ті, що на вулицю, й ті, що на бульвар, — через спеку. Потойбіч вулиці масивний будинок №73... Він подумав, чи не на цей бік виходило бюро його батька. І на якому поверсі? Але спогади ховалися від нього, один за одним, зникали, мов мильні бульбашки, мов клапті сну, що тануть, коли ви прокидаєтесь. Його спогади були б жвавішими, якби він опинився в кафе на вулиці Матюрен, напроти театру, де йому доводилося чекати на матір, або поблизу вокзалу Сен-Лазар, у районі, де він колись досить часто бував. Але навряд. Певно, що ні. Місто вже давно стало іншим.
— Пан Жан Дараган?
Він упізнав голос. Перед ним стояв чоловік, років сорока, поряд із жінкою, значно молодшою.
— Мене звати Жіль Оттоліні.
Той самий голос — млявий і погрозливий. Він кивнув у бік жінки:
— Знайома... Шанталь Гріпе.
Дараган і далі сидів, нерухомо, не подаючи руки. Вони сіли напроти нього.
— Даруйте... Ми трохи спізнилися...
Він промовив це з іронією, мабуть, щоб додати собі впевненості. Так, це був той самий голос, із легким, ледь помітним акцентом півдня, який Дараган не вловив учора по телефону.
Шкіра кольору слонової кістки, очі чорні, ніс орлиний. Вид тонкий і в фас, і в профіль.
— Ось ваше добро, — сказав він Дараганові таким самим іронічним
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоб не загубитися у місті, Патрік Модіано», після закриття браузера.