Читати книгу - "Канни і виноград, Олег Федорович Чорногуз"

Лейтенант підвівся.

– Мені важко щось зараз сказати, – він ще раз глянув на речовий мішок, відрубану голову доберман-пінчера й відчув, що йому погано. – Коли брати слова Голубея на віру і коли це правда, що Шлапаківський зняв з ощадкнижки всі свої заощадження і про це знає Голубей, то про це могли знати й інші. Логічно?

– Логічно, – кивнув головою Ситорчук.

– Професор міг учора ввечері зустрітися з хазяїном особняка. Але він з ним не зустрівся. «Наводчик» направив по сліду Арнольда Івановича якогось бандита. Цим «наводчиком» міг бути й Голубей. Тому він першим і повідомив про це сержанта, щоб на нього не впала ніяка підозра, бо де ж логіка, коли людина заявляє в міліцію сама на себе. Логічно?

– Логічно. Далі, будь ласка, – попросив майор.

– Далі події розвивалися приблизно так. В одному з темних провулків, які ще в нас досі не освітлюються міськкомунгоспом, професору назустріч вийшов хтось із сокирою і...

Квочка втягнув мимоволі голову в плечі і заплющив очі. Руки його помітно тремтіли, неймовірно швидко вистукував пульс. Це передалося й майорові: «Так недовго й до екстрасистолічної аритмії», – подумав про себе він і майже крикнув лейтенантові:

– Не згущуйте фарби, мій любий...

– Не буду, – вибачився лейтенант і на закінчення додав: – Отак, гадаю, напали на професора.

– Мене цікавлять деталі, але, будь ласка, без натуралізму, – звернувся майор до Фостикова, наче той вчора був свідком пограбування Шлапаківського.

– У деталях я це уявляю так, – прокавшлявся лейтенант. – Як тільки грабіжник підійшов до професора і загрозливим тоном почав вимагати гроші, на бандита напав доберман-пінчер і вчепився... Скажімо, за куртку.. Нападник відштовхнув його і, вихопивши сокиру, відрубав Цуцикові голову.

– Щоб не було свідків? – запитав майор. Лейтенант допитливим оком слідопита глянув на свого шефа і в кутику його губ вловив добродушну, але замішану на добрій порції іронії колючу посмішку.

– Ваша версія, мій любий, побудована, як і чимало сучасних будинків, на піску, – майор підвівся й випустив з себе струмінь синього диму, який піднявся і повис над сейфом такою хмарою, що лейтенантові здалося, ніби з неї неодмінно бризне дощ. – У вашій гіпотезі зовсім відсутній цемент, і тому вона не тримається купи. Тут ні фундаменту, ні даху. Одні стіни, але й ті – як у повітряному замку. По-перше, сучасні злодії (їх, до речі, у нас не так уже й багато) давно не ходять на промисел із сокирами. По-друге, ми можемо припустити, що хтось з бандитів переодягся в лісоруба, взяв сокиру і вийшов у темний провулок. Але де в нашому місті він візьме сокиру? Їх немає навіть у крамницях. По-третє, в нашому місті ось уже цілий рік жодна сім'я не користується ні вугіллям, ні дровами. Усі перейшли на парове опалення. По-четверте, якщо все-таки він десь дістав сокиру, хоч пограбування музею в ці дні не було зафіксовано, для чого одрубувати Цуцикові голову? Чи не простіше було стукнути пса обухом по голові? Без зайвої мороки. І останнє, як молодому спеціалісту, котрий подає надії, хочу зауважити, як старший за званням і за віком: ви не з того почали, лейтенанте, – Ситорчук підійшов до свого улюбленого в кабінеті місця – вікна. Підлога біля нього була вичовгана, ніби воротарський майданчик біля футбольних воріт. – Давайте послухаємо старого криміналіста. Судячи з напрямку вусів, у сержанта Квочки є якісь інші міркування.

– Мені думається, – сержант прокашлявся, – перш за все потрібно розбити наше місто, як ви часто кажете, товаришу майоре, на три умовні квадрати: А, Б і В, пройтись по цих квадратах і розпитати, чи ніхто не знає, де і в кого купив професор особняк...

– А якщо він його не купив? – Майор знову вийняв шомпол. Люлька ще була нова і частенько, видно, забивалась. Сержант Квочка замовк, сів, поклавши власні руки на власні коліна, і заворушив, як рак, вусами. Лейтенант Фостиков, поскрипуючи новенькою портупеєю, розкрив рота.

– А чи не простіше зателефонувати у довідкове бюро? – запитав він.

– Нуль дев'ять? – крякнув незадоволено Квочка, захищаючи свою пропозицію. – Нічого не дасть.

– Це правильно, – втрутився майор. – По-перше, туди додзвонитися майже неможливо, по-друге, якщо й додзвонитесь, то вам дадуть стару адресу, бо поправки в довідкове бюро вносять десь аж через півроку. А стільки часу ми не можемо чекати. По-третє, це – шлях найменшого опору. Якщо всі ми отак почнемо працювати, любий, то через тиждень станемо канцелярськими крисами, пардон, як казав Голохвостов[12], – пацюками. А ще через тиждень – астматиками. Нам треба бігати, рухатися. Рух – це життя. Беріть, лейтенанте, приклад з Квочки. Скільки кілометрів на своєму віку він намотав! Жаль, немає спідометра, а то я зараз назвав би вам астрономічну цифру. Чи не так, сержанте? – вийняв з рота люльку майор і повернувся до Квочки.

– Достеменно так, – зірвався зі стільця (не в переносному, а прямому розумінні) сержант, що трохи було задрімав.

– От бачите. Якби ті кілометри витягли в одну пряму, то нині Квочка дійшов би куди? Як ви гадаєте, лейтенанте?

– До Сінгапура, – вихопилося в того.

– Якби ті кілометри витягти в одну пряму, то сьогодні Квочка уже крокував би вулицями й майданами Юпітера – найбільшої планети в Сонячній системі. Отож нуль дев'ять не підходить...

– Тоді, може, сім дріб двадцять вісім? – нагадав Квочка який без цифр почувався, як риба без кисню.

– А що це таке?

– Міське бюро інвентаризації, – відповів за Квочку майор. – От з цього і почніть, сержанте. А ви, лейтенанте, негайно рушайте до Парфенони Микитівни… Тільки не забудьте прихопити речовий мішок з головою і запитати, де їхній Цуцик.

– Товаришу майор, – підвівся лейтенант Фостиков. – Я добре пам'ятаю цього професорового пса. З головою тут усе ясно...

– Це вам ясно, а мені – не зовсім, – відповів стримано майор. – А що, коли нам хтось підклав свиню?

Сержант Квочка стенув плечима й перезирнувся з лейтенантом.

– Ви, сержанте, після інвентарбюро одразу