Читати книгу - "Вибране, Гарегін Нжде"

відбірковому процесі становленя націй. Нам, нації духу, легше пройти відбір. Спробуймо стати “дорогоцінним каменем”, щоб “важити більше і цінуватися вище”. Це вимагає від нас національної моралі, особливо за межами нашого рідного краю.

Пропаганда

Будьте уважні, уважні і ще раз уважні, раз маєте багато ворогів, які плетуть змови проти вас. Це вимога нинішнього політичного моменту для нас – вірмен. Зараз наша нація має більше ворогів, аніж пів століття тому. Нема підстав припускати, що завтра наші вороги перестануть бути ворожими нам. Я маю на увазі не злочинців, які вчинили геноцид вірмен, а іноземних політиків, публічних діячів і науковців, які шляхом паплюження нас як нації дали меч і сокиру в руки катів. Їхнє число зросло цими днями, а їхня злоба навіть сильніша, ніж була на порозі минулої війни. Сьогодні вони знову нас паплюжать. Чого іноземці бачать у нас ті риси, які нам зовсім не притаманні?

Впродовж останніх двох десятиліть нам приписували смертні гріхи – “пристрасть до поневірянь”, “нездатність боротися” й тому подібні, носії яких, відповідно до європейської ідеї, не мають морального права на існування. Жодна з цих рис не є вірменською, а втім, їх нам приписували. Чому? Тому що останніми десятиліттями вірмени вели пропаганду своїх слабкостей.

Пропаганда – це самопізнання і самовикриття. Насамперед, пропаганда вимагає глибокого почуття самоповаги, знання своїх власних цінностей та усвідомлення власного достоїнства – психологічного стану, якого вірмени можуть набути тільки через духове відродження.

Також необхідно усвідовити, що ті, хто до кінця не знає і не розуміє нас, ті взагалі не можуть знати нас. Із мертвої лінгвістики та скупих історіографічних хронік можна отримати хіба поверхові знання про вірмен. Аби бути неупередженим до нас, треба знати нас достеменно, бо вірмени – нація духу; така нація має глибшу і складнішу сутність…

“Размік”: Ваші заключні слова.

Ґ. Н.: Думаймо національно, живімо і робімо добре для Вірменії.

“Размік”, Софія, 1943, №169-174

ОСОБИСТІ СВІДЧЕННЯ

Я вірменин, який має ознаки Природи та історії Вірменії.

Але за мисленням і досвідом я чоловік, звичайна людина.

Я друг тих, хто позбавлений законних прав, брат гнаних і бойовий товариш тих бійців, що б’ються від одного полюса до іншого за чесний світ.

* * *

Я людина духу й оскільки я зовсім непристосований до завдань, що вимагають підпорядкування, мені не легко йти по слідах іншого – навіть короля.

Неправильно принижувати духовну людину, навіть перед її Богом.

* * *

Окрім власної совісти, я визнаю двох інших верховних суддів – Бога і народ.

Я можу відвернутися від першого, але ніколи від другого.

* * *

Героїчна смерть надихає не менше, ніж героїчні вчинки. Тож помри так, щоб і твоя смерть послужила твоїй батьківщині.

Я так розумію патріотизм.

* * *

Пробач мені, Господи. Пробач мені, коли я згрішив одного дня духовно проти твоєї волі – щоб допомогти батьківщині.

Справедливо служити батьківщині будь-яким способом, усіма своїми силами.

* * *

Ось що виховало в юності мої розум і серце:

– Арарат, який забирали у нас декілька разів, але він ніколи не належав чужинцям і не належатиме;

– вірменська мова, яка не визнавала чужоземного ярма і лишалася творчою навіть у найтемніші історичні часи, коли чужинці панували у Вірменії;

– жага створити такого вірменина, який змусить друзів і недругів виявляти повагу й захоплення щодо вірмен;

– свята Трійця.

Тепер, коли моє життя остаточно загублене у підземній в’язниці, ці ж самі ідеалістичні цінності знову живлять мою любов і гордість за вірменина.

* * *

Я думаю, людина й не знає, що вона Прометей – кожна людська істота це закута в кайдани енергія.

Лише ті, хто як я здебільшого застосовують свої приховані сили, змогли розкрити себе зусиллями духу.

* * *

Захоплення національним розумом – моя характерна риса. Воно виходить із глибокої віри і принципу, що вірменин, як оригінальний творчий стимул, настільки ж необхідний людству, як і найбільш чисельні та політично могутні нації.

* * *

“Як би ви хотіли, щоб до вас ставилися?” – вони запитують мене.

Як до воїна, який не вважає ницих – навіть переможців – гідними в якості своїх ворогів.

* * *

Хтось погрожував мені.

Я відповів: “Як ви знаєте, той, кого часто лякає смерть, не може бути загрожений нею”. Наша коротка розмова обірвалась і повисла тиша.

* * *

Я не люблю посередности в цілях, жертвах і стражданнях.

Неможна вирости й стати сильним духом завдяки посередності.

Той, хто йде шляхом вищого обов’язку, стає героєм.

* * *

Я проклинав велетнів, які руйнують світ.

Не існує великих особистостей, існує велич – велич душі. Якщо ти імператор, будь Аврелієм; якщо філософ, будь Сократом; якщо генерал, будь Вартаном Аварайрським.

“Великі імена без величі душі подібні до глиняного ідола на золотому п’єдесталі”, – сказав мені Масіс.

Меч або перо? І те й інше – обох я любив і обома користувався.

Та мені не довелось обирати і я взяв меч, бо бувають часи, коли перо, слово і правда вимагають перемоги меча.

Я люблю перо, яке водночас є мечем, який знає як підняти тисячу багнетів на захист справедливости.

Я люблю меч вірменського короля, який “не впав на землю”, а наче вогнева лампа повис у повітрі над горою Сепух і у беззоряних ночах історії осяював віковий шлях вірменина.

Меч і перо – божественна зброя, дана чоловіку для захисту правоти і святости у світі. Вони часто змінювали один одного в моїх руках.

І… мій меч не був переможений і “не впав на землю”.

* * *

Одного переможного дня мої схожі на орлів бойові товариші в Сюніку сказали мені: “Коли ти помреш, ми підкладемо під твою голову твій меч і висічемо на твоїй могилі: “Тут похований той, хто діяв як живий меч”.

* * *

Моя душа знову жадає справедливої влади. Я повторюю з невимовною гордістю й подібно до філософа-стоїка: “Король у лісах Вірменії – розлючений лев із золотою гривою”.

Чим була свого часу Троя? Була вона тінню славного минулого чи просто літературним спогадом?

Ні, ні, навіть зараз, коли дивлюсь із висоти історії, то бачу у Вірменії більше, ніж територію та кількість людей.

Ми народилися в краях, де живуть леви; лев’яча природа, що притаманна вірменській сутности, є і повинна залишатись.

Лев убитий, справді, та лев’ячу природу ніколи не вб’ють.

Травень 1955

БОЄЦЬ НЕ ВМИРАЄ

Людина знала порядок речей. Вона знала, що