read-books.club » Публіцистика » Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик 📚 - Українською

Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

266
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дороги, які нас вибирають" автора Юрій Михайлович Мушкетик. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 99
Перейти на сторінку:
мати бувало скаже: «як я можу взяти, діти, ті гроші, нікому ж їх, крім мене, в колгоспі не платять». І ми розуміли. Бо й гроші, такі потрібні, були тільки грішми і нічим більше. То тепер тільки вони в шані, байдуже, як добуті – крадені, добуті розбоєм, тоді ще були в пошані розум, порядність, уміння-талант, те вже «віджило», застаріло. Колись був у пошані труд, колись те, що тепер називають бізнесом, називалося крадіжкою, а бартер – краденим, тепер всі знають, що над нами сидять злодії, а вдіяти нічого не можуть; хіба що починати організовувати «групи визволення праці»? А далі що – по колу? А може, то єдиний вихід?

Але вміла мати й сказати гостре слово, одбрити, одчитати людину негідну, брехливу. Пам’ятаю вже була старенькою, їхали ми в автобусі до Києва. І якийсь моложавий чоловік розпащекувався на весь автобус, мовляв, як погано жити на Вкраїні, яке тут все нікчемне, і речі, й люди, і оцей ось автобус кепський, а ось десь там за кордоном, звідкіля він повернувся, все прекрасне, чудове. Мати слухала-слухала, й раптом – до водія автобуса: «Зупиніть». Той, либонь, подумав, що старенькій погано, зупинив, відчинив двері автобуса. І тоді мати до пащекуватого: «Вийди геть з нашого автобуса, вийди, негіднику, їдь у свою Америку, й нехай тебе возять там на хороших автобусах». І таки примусила зійти з автобуса.

І малася, наскільки це було можливо тоді, незалежно з районною владою. За що й поплатилася. Вона виїхала із села – переїхала до Вишгорода під Києвом, де купила з батьком хатину, аби бути ближче до синів (мій старший брат також жив у Києві) – не оформивши пенсію. Одразу по переїзді поїхала оформляти пенсію. І її оформили – 12 карбованців на місяць. Їй же як голові колгоспу належала пристойна пенсія. Але був пункт у законі, що голова колгоспу отримує ту пенсію, якщо оформив її у колгоспі, де працював. Так, то була їй помста від начальства за попередні роки, за приниження, як вони вважали, перед нею. Річ у тім, що моя мати була безпартійною; викачувати з колгоспів додатковий хліб, змушувати виконувати всілякі інші понаднормові – й надто надмірні – поставки було дуже просто: ставлячи голову колгоспу перед вибором – вивозь хліб, або клади на стіл партійний квиток. Матері такого вибору поставити не могли, отож умовляли, упрошували – продати (за тими закупочними цінами – майже віддати задурно) ще якусь міру зерна, картоплі, буряків. І звільнити її з роботи не могли, на те не давали згоди загальні збори колгоспників. І ось тепер вони скористалися тим пунктом закону. Мати вже на перших хвилинах розмови із секретарем райкому партії скипіла, й не добирала слів. При тому були присутні чимало людей. Я стояв у коридорі й зрозумів, що мати відрізала собі шлях до отримання поважної пенсії остаточно.

…А потім, удома, вона гірко плакала, бо ж і в батька пенсія була куца – учительської пенсії не мав – вчителював недовго, участь у війні в стаж не зарахували – перебував у полоні. Я заспокоював її, як міг.

Так вона тієї пенсії й не отримала.

…Мати вийшла заміж за бідняка, отож «куркулькою» не була, долі свого батька, деяких братів, сестри не розділила. Її чоловіка ще довго тримали у війську, не тільки домашню, а й польову роботу по розкиданих по кількох місцях клаптиках-нивках мати тягнула сама. Порала ті нивки й потім, бо батько, повернувшись додому, працював дрібним службовцем по всіляких установах, грошей приносив додому мало. Принесла з собою у нову родину триб життя своїх батьків, посадила на обійсті сад, підібравши хороші сорти яблук та груш, завела в селі помідори (до цього їх ніхто там не знав), посадила під плуг картоплю. То було диво, свекруха проклинала: «пропала картопля», й проклинала сусідка, баба Настя, яку мати підбила також посадити картоплю під плуг. І банітували, й лаяли на чім світ стоїть матір. А картопля вродила, по корзині з двох кубехів. Настя прийшла до матері після говіння, перепросила три рази: «Прости». «Бог простить», і йшла до воріт кланяючись.

…Брали сіно трьома возами, ще з двома сусідами, а воно роз’їхалося. У першому возі сусіди кинулися один на одного з вилами, мати розвела їх, а тоді стала на возі сама й уклала сіно. І ті два вози уклала. Підійшов ще один сусід, дідок, зняв картузика: «Спаси Біг, як ти гарно кладеш». Усе мати робила гарно, будь-яка робота горіла в її руках. (Вже й пізніше, коли я приїздив до неї зі своїми дітьми: які свіжовипечені паски величалися на столі та на лавах, накриті рушниками, які пироги в макітрах: з квасолею, з маком, з сиром. Мої міські діти їли й не могли наїстися.)

Одначе важка щоденна праця, життя з не вельми зичливою свекрухою, діти… – мати зчорніла й була худа, як скіпка. Усе життя – людська пам’ять на лихе міцна – не могла пробачити батькові чоловічої провини, вчиненої ним, коли вона побивалася біля хворої дитини, дівчинки. Дівчинка таки померла.

Віхи материного життя – СОЗ, колгосп, працювала у бригаді, далі – полеводом у колгоспі, поки не стала головою. Від голодної загибелі в тридцять третьому нас рятували подаровані батьками матері на весілля ікони в срібному окладі, мій батько викинув їх з хати, а мати підібрала й сховала. У тридцять третьому однесла в Торгсин й отримала кілька пудів борошна, круп, трохи жирів і цукру. Працювала на кількох роботах і ми таки вижили. Роботяща, як бджола і гостра, як бритва.

Ми тоді вже жили в Ніжині – втекли туди від голоду, що насувався. Жили при родильному будинку. Мати там працювала водночас санітаркою, двірником, завгоспом. Ми з братом майже ніколи її не бачили. Увечері прибігала з каструлькою супу – її заробіток. Той суп теж рятував від голодної смерті. Сам я пам’ятаю голод погано, просто дуже хотілося їсти, я тинявся біля лікарняної кухні, й бувало, звідти вискочить кухарка й дасть мені млинця. Я сідав на довгій лавочці під акаціями й одщипував по крихті, весь час промовляючи: снідання, обідання, вечеря…

Мати була особливо чутливою на кривду… Вбивали на базарі торговки безпритульного хлопчика за дрібну крадіжку, кинулася захищати, і її також побили до крові; помирало під парканом голодне дитя – принесла додому. По тому, через надмірну напругу, її розбив параліч, вона довго лежала нерухома, довго одужувала.

Ми тоді жили в селі Обичів, де після закінчення педінституту вчителював батько. Обичів залишився у мене добрим спомином. Він стояв на Удаї, нині канаві, тоді Удай ще був річкою,

1 ... 12 13 14 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"