Читати книгу - "Звільніть золоте лоша. Ковзанка, Лаура Синтія Черняускайте"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
ПАРУБОК: Можливо, вона голодна?
ТАНЯ: Ні. Це я голодна. А дитина... просто маленька... (Таня розстібає йому ширінку штанів і засовує туди руку.) Йой, який маленький. (Відсахується вбік, дивиться на нього з очевидним докором, ніяк не може повірити.) Коо-отику?..
ПАРУБОК (винувато): Ну... Ми ж не самі... Я ж на роботі...
ТАНЯ: Тобі тут не місце. (Стає на коліна і прикладає рота до розстібнутої ширінки.) Ти — льотчик. А здавати в прокат ковзани — деградація. Добре, що ніхто з наших знайомих не бачить...
ПАРУБОК: Таню, не треба. А якщо хтось побачить?.. Знов... вилечу... з робоо-оти... O!..
ТАНЯ (говорить невиразно, бо в роті перешкода): І чудово! І прямо в літак! І просто в синє небо. Ти мій льотчик... Літунчику мій...
У віконці з’являється голівка дівчинки. Вона айкає й одразу зникає. Незабаром з’являються дві голівки... Хихикають.
ПАРУБОК (відштовхує Таню від себе і защіпає поспіхом ширінку): Таню!.. Таню, іди додому!
ТАНЯ (похмуро): У тебе навіть не стоїть.
ПАРУБОК (не на жарт розлючений): Іди, я сказав! Мерщій!
ТАНЯ: Котику, з тобою так уперше.
ПАРУБОК: Іди... до дідька!(Поправляє штани.) Ну, йди вже, поїж!.. Забирайся звідси!
ТАНЯ (ображено надуває губи, здається, що зараз заплаче): Ти мене не хочеш! Ти мене не кохаєш!
ПАРУБОК: Хочу. Кохаю. Тільки не тут!
ТАНЯ: Якщо кохаєш, мусиш і тут!.. А я, дурепа, до солярію сходила... Думала, що засмагну, як Памела, зваблю тебе... тричі за ніч... І більше ти не вештатимешся... Ти де був того разу? Так і не сказав!
ПАРУБОК: O Боже! З друзями пиво пили!
ТАНЯ: З якими друзями? Я подзвоню їм і запитаю. А вони мають дружин?
ПАРУБОК: O Боже! Таню!..
ТАНЯ: Ось чому в тебе не стоїть — він із друзями пиво п’є! Там, де друзі й пиво, завжди знайдуться й дівки. А я сиджу вдома. Що не з’їм — усе вертаю назад. У дитини температура височезна. Мати телефонує щоп’ять хвилин і мозок виймає: «То як, не повернувся ще твій? От побачиш, заарканить його якась барна муза-завсідниця!..». І як я маю почуватися?
ПАРУБОК (ніжно). Таню, не плач. Туш потекла.
ТАНЯ: Ой, де?..(Дивиться у дзеркальце.) Я страшна? Страшна я?
ПАРУБОК: Нестрашна.
ТАНЯ: Але й не красуня?..
ПАРУБОК: Красуня.
ТАНЯ: Памела?
ПАРУБОК: Памела.
ТАНЯ. Ти мені дивись. Дізнаюся, що переспав з іншою, накладу на себе руки.
ПАРУБОК: Не дізнаєшся...
ТАНЯ: Як це? Одразу дізнаюся. Запах видасть і твій пісюн.
ПАРУБОК: Таню, я благаю... Іди вже додому.
ТАНЯ: Що я там робитиму сама?
ПАРУБОК: Ти ж з дитиною...
ТАНЯ: Ай, вона спить і спить. Нема з ким поговорити. Сумно.
ПАРУБОК: Подзвони подрузі.
ТАНЯ: Нудно мені з нею.
ПАРУБОК: Подивися телевізор...
ТАНЯ: Набридло.
ПАРУБОК: То що, Ізабель уже зізналася Хуліо?
ТАНЯ: Не встигла. Роксана завадила. Але мені так здається, що сьогодні вона викладе всю правду.
ПАРУБОК: Нехороша, нехороша та Роксана... Ну, біжи, бо зараз почнеться.
ТАНЯ: Коли повернешся?
ПАРУБОК: За кілька годин.
ТАНЯ. Спробуй раніше прийти, гаразд? Людей же нема. Гаразд?
ПАРУБОК: Гаразд.
ТАНЯ(виштовхує візочок): Сумуватиму без тебе, котику.
ПАРУБОК: Таню?..
ТАНЯ: Що?
ПАРУБОК: Ти поїж.
ТАНЯ: Aгa.
Виходить.
Сцена 5
Залізничний вокзал. Лючя чекає на поїзд. До таксофона кидається схвильована Таня. Вона тремтячими руками набирає номер. Їй це не вдається.
ТАНЯ (істерично): Він що, не працює?
ЛЮЧЯ (не почувши): Прошу?
ТАНЯ: Не працює?..
ЛЮЧЯ: А я не знаю. Можливо.
ТАНЯ (ридає): Він не працює! Не працює!
ЛЮЧЯ. Щось сталося?
Пауза.
Лючя уважно вдивляється в дівчину і раптом її впізнає.
ЛЮЧЯ: Вам треба терміново подзвонити? Візьміть мій мобільний.
ТАНЯ: Ні. Мені не треба подзвонити.
Таня розвертається та йде собі.
ЛЮЧЯ: Зачекайте! (Біжить за нею.) Ви куди?..
ТАНЯ: Не знаю. Можливо, під поїзд?.. Я хотіла поїхати до мами й повіситися на її яблуні. Прямо під вікнами її кухні. Щоб вона виблювала, коли їстиме свій здоровий сніданок... Проте шкода грошей на квиток. Може, ліпше одразу під потяг!
ЛЮЧЯ: Чому ви так... про маму? Ви посварилися?
ТАНЯ: А з ким іще мені сваритися?
Лючя бере Таню під руку, підводить до лавки й усаджує її. Витягує пачку цигарок, пропонує Тані. Потім закурює сама.
ТАНЯ: Дякую, мені не можна.
ЛЮЧЯ: Чоловік забороняє?
ТАНЯ: Звідки вам відомо, що я маю чоловіка?..
ЛЮЧЯ: Такі дівчата завжди мають чоловіків. Зазвичай ті забороняють їм курити...
ТАНЯ: Не забороняє. Я вагітна. (Повідомляє так, наче про найбільшу в її житті трагедію.)
ЛЮЧЯ: Знов?.. (Розуміє, що ляпнула зайве...)
ТАНЯ: Чому «знов»?
ЛЮЧЯ: Ну, ви скидаєтеся... на молоду матусю.
ТАНЯ: Така жахлива?.. Усе, після шостої я більше не їстиму! (Починає плакати.) Першому лише восьмий місяць... Навіть не сподівалася, що вже можна... так скоро... Господи...
ЛЮЧЯ: Припиніть. Це ж щастя. Така молода і будете мати двох діток. Спочатку все видається похмурим і чорним... А коли немовлята підростуть, почуватиметеся, ніби їхня старша сестра. Інші жінки вам заздритимуть!
ТАНЯ: Справді?
ЛЮЧЯ: Справді, справді. Знаєте, що? До мого поїзда ще є час. Ходімо, купимо собі щось перекусити. Ви така худенька, мов стеблинка. Мабуть, першу дитину грудьми годуєте?
ТАНЯ: Що ви! У мене молока нема. Ми її годуємо сумішами.
ЛЮЧЯ: Сумішами? Тоді нічого. Виживе. Ви подумайте й про себе. Жінка має бути кругленькою. Вона ж мов комірчина. Діти й чоловіки беруть у нас усе, що маємо найліпше.
ТАНЯ: А я і є комірчиною. Подивіться, який зад. (Лючя поблажливо обводить поглядом охлялий Танин задок.) А після цього стану ще ширшою... (Упивається очима в тарілку з пловом, що принесла для неї Лючя.) Ні!..
ЛЮЧЯ: Так! Хто втовкмачив вам у голову, що ви товста?
ТАНЯ: Мама...
ЛЮЧЯ: Ну, на вашому місці... я теж на неї злостилась би.
ТАНЯ: Ах! Я не взяла з собою грошей... Вилетіла з дому, у чому стою...
ЛЮЧЯ: Пригощаю.
ТАНЯ: Я десь вас бачила...
ЛЮЧЯ: Можливо, когось нагадую. Ви їжте.
Таня копирсається в тарілці. Лючя, підперши рукою підборіддя, спостерігає за нею. Вона ледве приховує свою цікавість.
ЛЮЧЯ: У світі нема ближчого зв’язку, ніж той, що зав’язується між матір’ю й дитиною. Між чоловіком і жінкою цього не буває навіть у пік їхнього кохання.
Таня жбурляє виделку і плаче.
ТАНЯ: Я не народжуватиму цього. Я його ненавиджу. Він мене тисне.
ЛЮЧЯ: Який уже строк?
ТАНЯ: Два місяці. Ще можна забрати.
ЛЮЧЯ: Цить! Він іще не може тиснути. Вигадуєте. Мабуть, це від утоми.
ТАНЯ: Я товста й огидна. Жеру, як свиня. Знаєте,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Звільніть золоте лоша. Ковзанка, Лаура Синтія Черняускайте», після закриття браузера.