Читати книгу - "Подорож собаки"

Наступний ранок був вогкий і запашний. Я обнюхала кількох черв’яків, але їсти не стала, бо коли вже зробиш це кілька разів, то знаєш, що вони ніколи не смакують краще, ніж пахнуть.

Щойно ми повернулися додому, як хтось прийшов. Я підбігла до парадних дверей і загавкала. Я бачила тінь по той бік дверного скла.

– Обережно, Моллі. Відійди, – сказала Клеріті й трохи прочинила двері.

– Ви Клеріті Магоні? – спитала жінка по інший бік дверей.

Я ткнулася мордою в шпарину й спробувала протиснутися назовні, але Клеріті втримала мене в домі. Я помахала хвостом, аби людина знала, що гавкіт – то все несерйозно, я лише виконую свою роботу.

– Мене називають Сі Джей, – сказала Клеріті.

– Сі Джей. Я офіцер Луеллін. Шкільний контролер. Чому ви сьогодні не в школі?

– Я хвора. – Сі Джей відвернулася й кашлянула.

Жінка на вулиці глянула на мене згори вниз, і я старанніше замахала хвостом. Чому б нам усім не піти надвір і не погратися?

– Де ваша мати?

– Пішла в магазин. По ліки для мене, – сказала Сі Джей.

Довгу мить вони просто стояли. Я позіхнула.

– Ми залишили для неї кілька повідомлень, і вона не перетелефонувала, – сказала жінка.

– Вона дуже зайнята. Продає нерухомість.

– Ну, гаразд. Я хочу, щоб ти передала їй ось це, добре? – Жінка простягнула Клеріті клаптик паперу. – Ти пропустила дуже багато уроків, Сі Джей. Люди хвилюються через тебе.

– Певно, я довго хворіла.

– Передай це своїй матері. Я чекатиму на її дзвінок. Перекажи їй, що вона може зателефонувати в будь-який час, залишити мені повідомлення, якщо я не відповім. Зрозуміло?

– Так.

– До побачення, Сі Джей.

Клеріті зачинила двері, з наляканим і сердитим виглядом пройшла на кухню, виклала якісь речі на стіл.

– Моллі, нам потрібне морозиво, – сказала вона.

І поклала мені в миску холодний смачний солодкий наїдок.

Клеріті сиділа за столом і їла, їла. Я теж сиділа, пильно дивлячись на неї, але вона більше нічим мене не пригощала. Доївши, вона поклала якісь папірці, на котрих відчувався той самий солодкий запах, у ємність під раковиною, і я не могла зрозуміти, чому не на підлогу, щоб я облизала. Такі вже люди – викидають найсмачніше.

Невдовзі по тому Клеріті увійшла до ванної й стала на маленьку пласку квадратну коробку, більшу за собачу миску, але не таку високу.

– Два і шість десятих фунти? Боже! Я така ідіотка! – засмучено прошипіла вона. Її біль передався мені, та, схоже, дівчина не зрозуміла, що я намагаюся її втішити.

Вона видала грубий звук, а тоді нахилилася над чашею з водою, і її знудило. Я ступала позаду неї, стривожена, бо відчувала її біль і розпач. Я носом чула солодкуватий запах харчів, з’їдених раніше, а потім вона потягнула ручку – і запах із шумом зник. Я з усієї сили махала хвостом, намагаючись забратися їй на коліна й лизнути, і згодом це начебто дало якусь користь, хоча вона й досі була засмучена.

За кілька днів у нас встановився звичний порядок життя. Щоранку Клеріті покидала мене саму в підвалі на кілька годин поспіль, замурувавши в закутку під сходами. Вона приходила додому десь опівдні, гралася зі мною, прибирала будь-який безлад і годувала мене, а по обіді збігала сходами вниз із криком «Моллі!» і тоді залишалася вдома до наступного ранку. Вона, як я збагнула, ходила до школи, як колись мій хлопчик Ітан. І це мені подобалося не більше.

Щоночі ми з Клеріті гралися так: вона закривала мене в закутку за допомогою коробок, а сама лишалася по той бік, звідки я відчувала її запах. Якщо я плакала чи гавкала, вона відсувала коробки і з притиском казала: «Ні!» Якщо я сиділа тихо, Клеріті знову відсувала коробки й давала мені смачненького. Так ми гралися все довші й довші проміжки часу, протягом яких я мала сидіти тихо й щоразу діставала смачненьке. Зрештою мені стало зрозуміло, що, коли я під сходами, дівчина хоче, аби я поводилася тихо, доки вона не опиниться просто по той бік коробок.

Мені не подобалося сидіти там самій, я могла б вигадати безліч інших ігор, грати в які було б значно веселіше.

Коли довелося просидіти там цілу ніч, я була цілком упевнена, що це помилка, особливо коли почула, як Клеріті підіймається нагору. Однак щоразу, як я гавкала, Клеріті спускалася й казала: «Ні!» А коли я нарешті здалася й лягла, вона розбудила мене й дала закуску. Я не розуміла цього всього до пуття.

Потім одного дня Клеріті сказала:

– Гаразд, вона їде. Зробімо це, Моллі.

Вона відвела мене вниз і посадила під сходи. Я сиділа тихо. Потім почула голоси та кроки й зрозуміла, що Ґлорія повернулася додому.

Я сиділа тихо.

Клеріті щедро пригостила мене й вивела на довгу прогулянку. Я відчувала запах кролика! Коли настала темрява, вона відвела мене до закутка, і я з важким зітханням уляглася. Однак поводилася тихо й рано-вранці отримала щедру закуску та прогулянку.

– Будь хорошою. Сиди тихо. Я люблю тебе, Моллі. Я люблю тебе, – казала Клеріті.

Потім вона пішла. Я трохи подрімала, а тоді почула, як нагорі ходить Ґлорія. Чи знає вона, що мене треба годувати смачненьким, щоб я сиділа тихо?

Клеріті нещільно заставила вихід коробками, і, тицьнувшись туди носом, я виявила, що можу відтіснити коробку настільки, щоб просунути голову в отвір. Я звивалася, штовхала й напружувалася – і опинилася на волі!

Хоч я стала достатньо великою, щоб піднятися сходами, видертися нагору виявилося нелегко. Двері були відчинені, і тієї ж миті, як я досягла найвищої сходинки, продзвонив дзвінок. Я чула, як Ґлорія йде по підлозі, щоб відчинити парадні двері.

Я покрокувала до вітальні, зупинившись обнюхати валізу, якої раніше там не було.

– Так? – промовила Ґлорія, стоячи у дверях.

Повітря, що віяло з вулиці, принесло звук дивовижних трав і дерев, а разом із ним – сильний квітковий запах від Ґлорії, такий міцний, що загрожував придушити все інше.

– Міс Магоні? Я офіцер Луеллін, шкільний контролер, який займається випадком Сі Джей. Вона віддала вам оповістку?

Я підступила ближче, щоб привітатися з Ґлорією. Офіцер на порозі глянула на мене.

– Оповістку. Клеріті? Про що йдеться?

– Перепрошую. Мені треба з вами поговорити. Ваша донька була відсутня в школі забагато днів за семестр.

Ґлорія просто стояла на місці, хоч я була зовсім поруч. Я поставила лапу на її ногу.

Вона глянула вниз на мене й заверещала.

Ґлорія зістрибнула з ґанку, і я побігла за нею, махаючи хвостом обом жінкам.

– Це не лисиця! – заверещала Ґлорія.

Інша жінка присіла й погладила мене. У неї були теплі ніжні руки, від яких пахло милом і якимись горішками.

– Лисиця? Звісно, ні, це ж цуценя.

– Що воно робить у моєму будинку?

Жінка встала.

– Не можу відповісти вам, мем, це ж ваш будинок. Собака була тут, коли я бачилася з вашою донькою минулого тижня.

– Це неможливо!

– Що ж… подивіться, – сказала жінка, – ось іще одна копія оповістки разом із викликом до суду. – Вона передала Ґлорії якісь папери. – Вам треба буде прийти до суду з вашою донькою. Зрозуміло? Оскільки вона неповнолітня, ви за законом зобов’язані супроводжувати її.

– А що із собакою?

– Перепрошую?

При слові «собака» я сіла. Ґлорія здавалася чимось засмученою, а ось мила леді, гадала я, цілком могла б пригостити мене. Я полюбляла будь-які горішки, навіть солоні, що обпікали язика.

– Заберіть із собою собаку, –