Читати книгу - "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"

Одар­ка хо­че об­нять йо­го.

Пост­ри­вай, ще вспіємо поп­ро­ща­тись! Ще не од­ну квар­ту осу­ши­мо, до­ки ло­ба заб­ри­ють.

Одарка. При­ходь же до нас обіда­ти.

Іван. Хоч і не про­си, то прий­ду. (Тан­цює і співає).

Ой їхав я по­за то­ком,

Зустрів дівку з од­ним оком,

Така гар­на, та­ка го­жа,

Побий її си­ла бо­жа.

Ой їхав я із сно­па­ми,

Сидить дівка під ко­па­ми;

Я на неї за­ди­вив­ся -

Мені віз по­ло­мив­ся…

Ой не жаль бу­ло б во­за,

Коли б дівчи­на го­жа,

А то ру­да та по­га­на,

Та й та во­за по­ла­ма­ла.

"Сватай ме­не, ко­за­ченьку,

Бо мій батько ба­гач:

Сім пар волів на оборі,

Ще й в на­мисті ду­кач".

Чорти бе­ри, дівчи­нонько,

З твоїм батьком ба­га­чем,

Все при­да­не поз­ди­хає,

Ти по­га­на з ду­ка­чем!

Не ди­вуй­ся, дівчи­нонько,

Що я упи­вав­ся,

Бо мій батько пи­вав слад­ко,

Я ж у нього вдав­ся.

Не ди­вуй­ся, дівчи­нонько,

Що я та­кий вдав­ся.

Мого батька повіси­ли,

А я одірвав­ся!"

Виходять з Се­ме­ном.

Завіса

ДІЯ П'ЯТА

Через чо­ти­ри ро­ки після третьої дії.

Одміна перша

Середина Се­ме­но­вої ха­ти. Се­мен і Іван си­дять край сто­лу. Одар­ка по­ряд­кує біля печі.

Ява 1

Іван, Се­мен і Одар­ка.

Іван (на ми­лиці). Ста­ло буть, отак стоїмо ми, а на­суп­ро­ти нас неп­ри­ятель, од­но сло­во: вармія. Ско­ман­ду­ва­ли нам: "У шти­ки!",- ну, во­ни за­раз навтіка­ча. Ото вско­чи­ли й ми в ліс, здо­ро­вен­ний та­кий ліс! Див­люсь, тур­чин із-за ку­ща ціляє пря­мо в ме­не. Паф! А ку­ля над самісіньким ву­хом: “Дзиз!..” Він ба­че, що не по­пав, та дра­ла; я за ним!… Дог­нав йо­го та з пе­ре­ля­ку як шпор­то­нув шти­ком, так наскрізь і про­ко­лов!… От пішли ми далі. Ко­ли це чую, щось під коліном не­на­че ме­не ци­ганською гол­кою штрик­ну­ло. Я зирк, а кров дже­ре­лом біжить. Тут я, як по­ба­чив на собі кров, так, як сто­яв, так і ба­бах­нув об зем­лю… І вже не пам'ятаю, як і в ла­за­рет ме­не од­нес­ли…

Семен. А страш­но на війні?

Іван. Спер­шу не так страш­но, як сум­но! Бо, ку­ди оком не ски­неш, всі мов­чать. Сал­да­ти - як по­лот­но; інший мо­литься, а інший пла­че та про­сить то­ва­ри­ша по­дать звістку до­до­му, як­що ча­сом йо­го вб'ють. Ду­же сум­но! А як ско­ман­ду­ють: "Марш!" - отоді тільки й по­чуєш, як сер­це тьохне, а далі вже й не чуєш йо­го!…

Семен. Зам­ре? От ти тільки роз­ка­зуєш, а у ме­не на сер­цеві хо­ло­не й ніби во­лос­ся до­го­ри лізе…

Іван. Чо­го? Скільки, брат, не ду­май, а прий­деться по­ми­рать; так хіба не од­на­ко­во: чи до­ма вмер­ти, чи на війні? А то го­ре, як калікою на весь вік зос­тав­лять…

Семен. І на­що б то во­юва­ти!

Іван. Ма­буть, тре­ба, ко­ли во­ю­ють.

Семен. Звісно, не нам, сліпим лю­дям, віда­ти про ті діла; але ж, на мою дум­ку, то кра­ще бу­ло б не во­юва­ти… А що, ма­буть, на службі й пісень по­за­бу­вав?

Іван. Прав­да, ве­се­лих ма­ло зос­та­лось у го­лові, а ті, що йдуть до са­мо­го сер­ця, то раз у раз так і ко­лу­па­ють тобі ду­шу… Чи на ча­сах, бу­ло, стоїш, чи по­хо­дом йдеш - все му­ги­чеш собі яку-не­будь пісню і з кож­ною піснею зга­даєш ко­го-не­будь із на­ших сло­бо­жан… Хто йо­го зна, як би я й на світі жив, ко­ли б не знав пісень: пев­но, роз­пив­ся б або здурів!… Та то ж ко­жен день та все од­но та й од­но: "На ка­ла­вур! Ти­хим ша­гом!…" Ля­жеш спать, так і в сні тобі здається, що або мар­ши­руєш, або ж вак­сиш чо­бо­ти ун­те­рові… Як за­бе­русь, бу­ло, ку­ди так, що ні жод­на лю­ди­на не пос­те­ре­же, отоді-то на­ба­ла­ка­юсь сам з со­бою та наспіва­юсь!… Зга­даєш, бу­ло, своє оди­но­чест­во, па­ру­боцький вік, свою дра­ну сви­ти­ну і гірко зап­ла­чеш… Все ж та­ки тоді ніби кра­ще бу­ло! Е, та що вже зга­ду­вать те, що ніко­ли не вер­неться! (По­мов­чав). Чув я, чув учо­ра, йду­чи се­лом, від де­кот­рих се­лян, що ти й геть-то гар­ний чо­ловік, що й лю­дям по­ма­гаєш і сиріт не за­бу­ваєш… Учув­ши такі речі, я пря­мо, бра­те, й прич­ва­лав до те­бе в ха­ту. Вір, бра­ту­хо, що ко­ли б я про­чув про те­бе іншу сла­ву, то вже на цім світі не по­ба­чив би ти ме­не!…

Семен. Чи ти знаєш, Іва­не, що завт­ра як­раз чо­ти­ри ро­ки, як ми поб­ра­ли­ся з Одар­кою; так оце во­на й за­хо­ди­лась зве­чо­ра ко­ло печі, щоб завт­ра на­го­ду­ва­ти всіх старців та сиріт… Во­на що­ро­ку обід справ­ля: це твій за­повіт!…

Іван (до Одар­ки). Ай, мо­ло­ди­ця! Оце са­ме спа­сен­не діло: на­го­дуй си­ро­ту раз, то бог ми­ло­серд­ний, як ка­жуть, воз­дасть тобі де­ся­те­ри­цею!

Одарка. Бог нам дає хлібець,-то й ми ж по­винні з кож­ним бідо­ла­хою поділи­тись. Що ж це дівка й досі не не­се хми­зу? У печі зовсім по­гас­ло. (Пішла з ха­ти).

Іван. Ка­же: "По­винні діли­тись!…" Ко­ли б всі так ду­ма­ли та ро­би­ли, то й бідних не бу­ло б на світі.

Семен. Хто заз­нав на своїм віку го­ря, у то­го сер­це чу­ле й до чу­жо­го го­ря… Од­на­че чи не по­ра й свічку засвіти­ти, вже зовсім темніє. (Йде до ко­ми­на і світить свічку). А що, чи є яка чут­ка про війну? Чи, мо­же, вже на­дов­го за­ми­реніє?

Іван. Чо­го не знаю, про те не охо­чий ба­ла­ка­ти…

Ява 2

Ті ж, Ми­ки­та і провідник; зго­дом де­які се­ля­ни.

Провідник. Здрас­туй­те, з праз­ни­ком будьте здо­рові! А хто тут соцький?

Семен. Я! А що вам тре­ба?

Провідник. Прийміть ареш­тан­та! На­си­лу довів. Ка­зав же соцько­му, що тре­ба підво­ду, бо він зовсім не­мощ­ний. Так ні! Ве­ди йо­го, ка­же, пішки!…

Семен (бе­ре лис­ти). Ану, Іва­не, про­чи­тай, що тут на­пи­са­но! Ти ж хва­лив­ся мені, що тро­хи шу­ру­паєш гра­мо­ти. Ану, чи кра­ще від ме­не тя­миш?

Іван (чи­та). "Отправ­ляється при сьом для вод­во­ренія на мєстє жи­тельства бєглий крестьянін Нікіта Гальчук!…"

Семен і Іван. Ми­ки­та?

Один із се­лян. Яж ка­зав, що ця лю­ди­на мені ніби по зна­ку!… Аж це ось хто!

Микита (зму­че­но). Так що ж, зраділи, що по­ба­чи­ли?

Семен. Та як же!… Я ду­мав, що те­бе…

Микита. Не­ма на світі? Як ба­чиш, ще не здох! По­дя­ку­вав би ми­ло­серд­но­му, ко­ли б був про­пав!…

Семен (не знає, що ка­зать). Та як же ти змарнів!… Те­бе й пізна­ти не мож­на.

Микита (скипів). Твоє діло, ко­ли ти соцький, -