read-books.club » Класика » Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"

166
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" автора Кропивницький. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 16
Перейти на сторінку:
class="p">Воронов. Ви­ди­те, зто все ва­ше вли­яние. Он у ме­ня преж­де это­го не смел.

Горнов. Тоді, як був ще ма­лим.


Воронов. Нет-с, всег­да!..


Горнов. Та він же два ро­ки і не був до­ма; а два ро­ки - це не­ма­лий час.


Воронов (хо­дить по кімнаті). Да, ви фи­ло­соф! У вас ведь на все го­тов от­вет.


Горнов. Мені здається, що у кож­но­го чо­ловіка ро­зум завж­ди по­ви­нен бу­ти нас­то­рожі.


Воронов. Фи­ло­соф, фи­ло­соф! И ес­ли я вас спро­шу, за­чем вы го­во­ри­те со мною по-ма­ло­рус­ски, у вас так­же най­дет­ся от­вет?


Горнов. А зви­чай­но…


Воронов. Лю­бо­пыт­но…


Горнов. Я не хо­чу го­во­ри­ти по-руськи та й од­вик-та­ки од мо­ви, жи­ву­чи чо­ти­ри ро­ки по­меж кре­па­ка­ми,- це во-пер­вих…


Воронов. Од­на­ко ж вы чи­таєте рус­ские кни­ги?..


Горнов. Чи­таю! Німецькі чи­таю, і фран­цузькі, і навіть ла­тинські… Але ж чи­та­ти і го­во­ри­ти - це дві речі зовсім різні. Як по­ля­ки ка­жуть: "to cos' inego!.." [2]


Воронов. Да ведь я сам ма­ло­ро­сс, а вот же го­во­рю по-рус­ски…


Горнов. Че­рез те ж я і ба­ла­каю з ва­ми по-українськи, що знаю, що ви ук­раїнець, і знаєте мо­ву, і що ко­лись і самі ба­ла­ка­ли зо мною по-своєму. Мо­же, це тоді бу­ло в моді? Ви пе­реміни­лись, а я не хо­чу ха­мелеонничать! Тут, бач­те, ба­гацько за­ле­жить і від то­го, з ким нам най­частіш до­во­диться діло ма­ти. Ви про­меж па­на­ми бу­ваєте, а я про­меж му­жи­ка­ми веш­та­юсь. Стало буть, тут діло на­ви­ку, а при­вич­ка, ка­жуть, дру­га приро­да. От як­би на­ша роз­мо­ва прий­ня­ла ха­рак­тер надто спеціальний, ну тоді я, мо­же, спа­су­вав би… А до­ки ми пе­ре­ки­даємось сло­ва­ми, зби­ва­ючи тілько піну в роті.


Воронов. Но ведь бу­де­те же вы слу­жить?


Горнов. Ні.


Воронов. Мо­гут же дворя­не выб­рать вас на ка­кую ли­бо долж­ность?


Горнов. Це інша річ. Але і без ви­бо­ра, без на­ка­зу вже слу­жу ділові.


Воронов. Но ведь вы дво­ря­нин? Да-с? А ве­де­те-то вы се­бя не по-дво­рянс­ки.


Горнов. Хто як ро­зуміє людське по­вод­жен­ня!


Воронов. Да-с! Вы не по-дво­рянс­ки пос­ту­паєте!


Горнов. Нап­лю­вать!


Воронов. Как нап­ле­вать? На ко­го нап­ле­вать? Вы дерз­ки! Спра­вед­ли­ва пос­ло­ви­ца, что "яблоч­ко от яб­лоньки"!.. Знаєте ли вы, ми­лос­ти­вий го­су­дарь, кто был ваш отец?


Горнов. Ви, мо­же, хо­че­те на­тяк­ну­ти на те, що я з му­жи­чо­го ро­ду? Що мій отець, тільки дя­ку­ючи влас­ним зас­лу­гам, здо­був дво­рянст­во і пол­ков­ни­чий чин? На­тякай­те, я від цього не по­чер­вонію. Ніко­ли я не од­ре­чусь од сво­го ро­ду. У ме­не ще й досі живі дядьки по батькові - один прос­тий греч­косій, а дру­гий сол­дат,- і я ни­ми не гор­дую.


Воронов. Прав­да, го­во­рят, что…


Горнов. Що з ха­ма не бу­де па­на?.. Я й не лізу в па­ни.


Воронов. Нет-с, ле­зе­те! Вы у ме­ня бы­ва­ете… (На­че щось при­га­дав, забігав по кімнаті). Да-с… то­го, то­го… Знаєте ли, что я вам мо­гу по­со­ве­то­вать?


Гор­нов. Ро­зум­ний совіт прий­му з по­дя­кою.


Во­ро­нов. Вот что-с! Вы зай­ми­тесь со­чи­не­ни­ем про­ек­та о том, что­бы дво­рян вов­се не бы­ло.


Горнов. Ви не ту­ди, доб­родію, заїха­ли! Со­чи­няйте вже ви такі про­ек­ти, вам і кни­га в ру­ки, а я за та­ку ра­ду і спа­сибі вам не ска­жу. Со­ром вам, Олексій Дмит­ро­вич, що ви з мо­го прав­ди­во­го по­вод­жен­ня з людьми хо­че­те зро­бить якусь про­па­ган­ду! Ви ки­даєте бо­ло­том у моє чес­не діло.


Воронов. Так ва­ше де­ло чест­ное?


Горнов. Хоч пе­ред бо­га!


Воронов. А я ду­маю, что нап­ро­тив.


Горнов. Ні! Ви так же точнісінько ду­маєте, як і я, та боїтесь ро­зу­мові ска­за­ти.


Воронов. Ни­ког­да!


Горнов. А я вам ка­жу, що імен­но так.


Воронов. Вы, ка­жет­ся, же­ла­ете то­го… то­го… тру­нить на­до мною!


Горнов. І на думці цього не маю.


Воронов. Вы… очень дерз­ки!..


Горнов. Сха­меніться, Олексій Дмит­ро­вич!


Воронов. Вы… вы…


Горнов. Хам? Це вже я чув не раз! Поз­вольте ж, Олексій Дмит­ро­вич, і мені ска­за­ти вам хоч од­ну пос­лови­цю: "Насміяла­ся вер­ша з бо­ло­та, ог­ля­ну­ла­ся - аж са­ма в бо­лоті".


Воронов. Что-с?


Виходить Бо­рис.


Я, ми­лос­ти­вий го­су­дарь, с ва­ми бо­лее не зна­ком.


Горнов. Ду­же при­ят­но!.. Ви­ба­чай­те, хотів ска­за­ти: як зав­год­но!..


Воронов. Да-с! Слы­ши­те: не зна­ком!.. (Пішов).


Борис. Що це з ним? З чо­го це ви зби­ли бу­чу?


Горнов. Ад­же ти про­хав, щоб я поп­ро­щав­ся з твоїми ста­ри­ми? От вже з батьком поп­ро­щав­ся…


Борис. Та що це з ним вчи­ни­ло­ся, я ніяк не роз­бе­ру?


Горнов. А, бог з ним! Про­щай! Приїзди ж до ме­не… А мо­же, батько не пус­те? Ме­не то вже пев­но не до­пус­тять до ва­шої пер­со­ни.


Борис. Боз­на-що ви­га­дуєш. Я до­га­ду­юсь, це, пев­но, йо­го Ізмай­ло­ва нат­ра­ви­ла на те­бе.


Горнов. Мо­же… Але ж мо­ло­до­му чо­ловікові, ко­ли він блу­кає ще в дум­ках і відсах­неться сьогодні від то­го, чим вчо­ра за­хоп­лю­вав­ся,- як­що пос­те­ре­жеться, що то в ньому з'являється влас­ний про­цес змиш­лен­ня,- я мо­жу ви­ба­чи­ти; ну ко­ли ста­рий чо­ловік так, з ли­сою го­ло­вою… (Чо­лом­кав­шись, пішов).


Борис (один). Це-щось нес­подіва­не з'являється у моїй сім'ї!.. (По­хо­див). Що я та­ко­го на­го­во­рив учора пан­ночці? Нев­же справді об'яснив­ся? Як я сог­ла­сив­ся сісти за той прок­ля­тий єра­лаш!.. Потім на­пив­ся як?.. Сьогодні вос­таннє ска­жу батькові й ма­тері, і як­що во­ни су­пе­ре­ча­ти­муться, я зроб­лю по-своєму. Во­лодька вра­жає ме­не, ка­жу­чи, що я без­ха­рак­тер­ний!.. Він прав­ду ка­же. О, яку прав­ду! До­ки ж я, справді, бу­ду як цу­цик той на вірьовці?..



ЯВА 6



Борис і Воронов.


Воронов (вхо­де). Что, уехал зтот ли­бе­рал? Я очень рад.


Борис. За что вы от­ка­за­ли ему от до­му?


Воронов. Не­го­дяй он!.. Вот за что.


Борис. Не­го­дяй?


Воронов. Да, не­го­дяй, й я зап­ре­щаю те­бе с ним дру­житься!


Борис. Ну зто уж… Впро­чем, зто по­ка на вто­рой план. Я дол­жен вам ска­зать, что у ме­ня єсть бо­лее серьезное де­ло.



ЯВА 7



Ті ж і Со­ломія.


Соломія. Па­не! Там Гордій По­варів прий­шов!


Воронов. Что ему на­до?.. Зо­ви!..


Соломія пішла.


Пойди к гос­тям; я пос­ле го­тов с то­бой по­тол­ко­вать.


Борис. Вы выслу­ша­ете ме­ня?


Воронов. Че­рез пять ми­нут.


Борис пішов.


Ну, что ж он там?.. Кто там та­кой?..



ЯВА 8



Воронов і Гордій.


Гордій (вхо­дить, топ­нув но­гою). Моє пош­теніє! Поз­вольте вам пре­по­ру­чить. (По­дає за­пе­ча­та­ний лист).


Воронов. Что это та­кое? (Роз­пе­ча­тав лис­та і чи­тає). "От 186… го­да от сен­тяб­ря ме­ся­ца прег­ла­ша­ють Вас, Ва­ше ви­со­коб­ла­го­родіє, май­стер са­пож­ной, штоб ви по­жа­лу­ва­ли своєю пер­со­ною із фа­милією на брач­ний про­цес у етоє воск­ре­сеніє. Свадьба будєт на бла­го­род­ную но­гу, ви­на і му­зи­ка з го­ро­ду і пи­рож­ноє "шпанскій вєтір", што па­па­ша зго­тов­лють; собст­вен­но­руч­но Гордєй Ми­ки­то­вич По­ва­рен­ков, са­пож­ной май­стер і ка­ва­лер".


Гордій. Так точ­но: і ка­ва­лер. Так как іщо

1 ... 12 13 14 ... 16
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"