Читати книгу - "Маруся"

Над витоптаним полем стояла низька курява недавньої битви. По коліна в тій куряві бігав буланий кінь убитого кавалериста, подзенькуючи порожніми стременами.

Бої за стратегічний залізничний вузол Фастів видалися тяжкими, і головний тягар випав якраз на 8-му Самбірську бригаду, до якої входив 2-й курінь Осипа Станіміра. Червоні стягли сюди величезні сили, бо цей вузол мав забезпечити відворот їхньої 14-ї армії, що пробивалася з-під Одеси на з’єднання з 12-ю совєтською армією в районі Києва.

Місцевість до наступу була незручною – багато лісів, поля порізані рівчаками та вибалками, у м’якому піщаному ґрунті в’язли ноги. Большевики окопалися неподалік залізниці, по якій сюди-туди сновигали панцерні потяги. З обох боків гатили гармати, було чимало загиблих, не одного стрільця поховали без капелана й хреста.

22 серпня галичани масованим ударом з південного заходу зламали опір ворога і, змівши його позиції, взяли Фастів. Фортуна підморгнула їм і з Білої Церкви – там большевиків розтрощив Запорозький корпус разом із Дніпровською дивізією отамана Зеленого.

У Фастові служба етапу15 підігнала купільний потяг для відвошивлення, стрільці змили з себе порох і кров. Настрій був би зовсім бадьорий, якби не страхіття, яких вони надивилися в місті. Мирон уже бачив таке і в Житомирі, і в Козятині – залиті кров’ю катівні, гори чоловічих та жіночих трупів (большевики називали це «разгрузкой тюрем от ненадежного элемента»), понівечені тіла з виколотими очима, відрізаними носами й вухами, – а тут, у Фастові, вони ще й натрапили на льох, у якому москалі живцем замурували родину з трьома маленькими дітками.

Удосвіта вони вирушили в напрямку Києва. Центральна армійська група мусила посісти лінію Білгородка – Боярка – Глеваха – Васильків – Велика Бугаївка. 8-ма Самбірська бригада дістала наказ іти на станцію Васильків і Глеваху, а 2-га Коломийська – захопити саме місто Васильків. Перед Києвом це була остання лінія оборони, і тут червоні оскаженіли до краю. За спинами своїх же бійців вони виставляли загороджувальні загони, які стріляли в тих, хто змушений був відступати.

Лютував полк «Чорних чортів» імені Льва Троцького, сформований із карних злочинців. Їхні кулемети безжально косили й москалів, і хохлів, котрі затесалися до большевицького Таращанського полку (цей полк, як і Богунський, мав українську назву лише напоказ, для пропаганди, бо насправді хохлів там зібралася жменька). Курінь сотника Станіміра тут і там натрапляв на трупи червоних, посічені кулеметами «чорних чортів».

Деякий час на шляху куреня було вільно, лише вряди-годи назустріч вискакували невеличкі большевицькі роз’їзди, але, вгледівши противника, вони швидко щезали з очей. Марусині козаки, які цього разу забезпечували ліве крило, знудилися від такого «котячого» маршу. Отаманша через вістового передала Станімірові, щоб він не хвилювався, коли їх не буде чути.

Щільним вогнем зустрів їх ворог недалеко від Боярки, причому вдарив згори несподівано, коли вони підіймалися схилом, шукаючи якого-небудь прихистку чи лісочка. Збиралося на дощ, треба було його десь пересидіти, а тут тобі маєш – напоролися прямо на большевицькі окопи. Відходити назад було не з руки, їх би згори подесяткували з кулеметів, тому Станімір дав команду розсипатися в розстрільну й брати ворога швидким приступом.

Спершу хтось крикнув «Гура!», та стрільці, вже навчені досвідом, підхопили його як «Слава!», і той гук покотився під гору, під гору, під гору, вони бігли за ним з усіх сил, вони на весь світ кричали «Слава!» й незчулися, як опинилися на узгір’ї в чужих окопах, де вже не було нікого. Москалі пішли врозтіч, тут ще до всього вдарила блискавка, торохнув грім, куди тій гарматі, і червоні розбігалися, як руді миші. Стрільці захоплено дивилися їм услід, дивуючись, що іноді, як Бог поможе, можна взяти висоту без жертв, дивуючись, що чоловік, якщо йому припече, може отак швидко бігати, ніби саме життя втікає від нього, а він наздоганяє його з останніх сил, щоб торкнутися бодай кінчиком пальця. Утішені легкою перемогою, вони забули, що шукали сховку від дощу, і, коли впали перші важкі краплі, звели очі до неба, підставили запилюжені обличчя дощеві, хапали його пересохлими губами, ловили гарячими щоками, по яких стікали чорні цівки дощу, поту й бруду.

Та от іще дивина: десь немовби з-за їхніх спин, трішечки зліва, але так, наче просто з їхньої лави випорснув загін кінноти і, поминувши стрільців, помчав услід за втікачами. Попереду летіла Маруся, Маруся, Маруся! – червоний шлик розвівався за нею, білий кінь під дощем набрав кольору темного срібла, але Мирон бачив тільки темну родимку над кутиком вуст, Маруся була вже далеко, а він бачив цю родимку й чув – не бачив, а чув – тривожний блиск її синьо-сірих очей.

Ворога переслідував не весь Марусин загін, лише сотня вершників полетіла вслід за чужою піхотою, яка щезла за пеленою дощу. Поручник Гірняк знав із мапи, що десь там за версту-другу повинна бути цегельня, і якщо москалі встигнуть засісти за її мурами, то вершникам буде непереливки. Там навіть можуть стояти свіжі сили большевиків.

– Пане сотнику! – звернувся він до Станіміра. – Накажіт прискорити крок.

Це був відомий партизанський маневр, коли на знетямлену від страху піхтуру, що кидає ноги на плечі, зненацька налітає кіннота й вирубує всіх до ноги. Спершу втікачі, побачивши, що за ними ніхто не женеться, знов почали збиватися докупи. Одна ватага сховалася за осокорами, що росли вздовж польової дороги, друга побігла за скирту, треті, спотикаючись і падаючи на слизоті, блискали п’ятами в лісопосадку.

Дощ періщив уже стіною, блискавки очищали повітря – так його очищають хіба ще шаблі. Молоденька кобила Василя Матіяша страх як любила дощ – не бігла, а танцювала, поблискуючи «панчішками». Мокрий англійський френч на Василеві блищав, як клейонка, а з великого хижого носа скапувала вода.

Маруся теж промокла до нитки, цупка сорочка прилипла до тіла, поверх сорочини був ще легенький твинчик16, який Маруся зодягала заради кишень – у правій і зараз насипом лежало зо два десятки набоїв до нагана, що заміняв їй шаблю. Чого-чого, а шаблі Маруся не брала до рук – чи заважка була для неї біла козацька зброя, чи, може, з якої іншої причини, але й у кіннотній атаці головними для неї були карабін і наган. Уміла тримати дистанцію з ворогом більшу за розмах шаблі чи списа, а стріляла що з карабіна, що з револьвера краще за багатьох козаків, хоч козачня в Марусі була добірна, особливо ця горбулівська сотня, з якою вона вискочила на прогулянку під веселий літній дощик. Більшість із них воювали ще з Лесиком – Пилип Золотаренко, Семен Гарманчук, Іван Горобей, Оверко Лапай, Степан Помпа, Саків Галдун… Він, цей Саків Галдун із кутка Галдунівка, справді галдикав більше, ніж треба, але зараз мовчав, зараз йому більше важили вуха, аніж язик. Вуха й «гочі», як казав сам Саків Галдун.

Праворуч від нього скакав на чистокровному горбоносому киргизі17 чистокровний шляхтич Льодзьо Ліпка. У Горбулеві жило багато поляків, і Льодзьо мешкав на вулиці, яка так і називалася – Перша Шляхта, а ще ж за нею були Друга