Читати книгу - "Оповідання (1896-1900), Франко"

- Ну, чи бачив хто таке! Ось тобі на! Такий премудрий панич! Зараз його переслухуй, а він усе забув. До суду його віддавай. Ну, ну, суд нам не втече. Про ті самі злочини! Ого-го, щоб я був такий дурний і зараз таки, ні стій ні пожди, допустив аж до злочину. Це би вам було дуже на руку. Але я… пишно б я на тім вийшов! О ні, мої панове! Не туди взялися. Я не буду під вашу дудку танцювати. Я розумію своє становище зовсім не так, як вам се сниться. Зовсім не так! Я почуваю себе одвічальним, од-ві-чаль-ним, розумієте! Одвічальним за спокій і порядок у моїм повіті. А тут приплентається такий панок бозна-відкіля і важиться без мойого дозволу і без контролю швендяти по селах та відбувати по ночах сходини з мужиками!

І нараз зупинився, приступив до мене майже ніс до носа і запитав швидко і остро:

- Про що ви говорили з мужиками минулої ночі на попівськім подвір’ї?

- Не знаю, пане старосто. Запитайте мужиків.

- Ага, коли б, бестії, хотіли що сказати! Зрештою - розуміється - я вже знайду способи, щоб вивідати все до слова.

- Отець парох був також при тім. Запитайте пароха,- промовив я іронічно, бо ніяких нічних сходин на подвір’ї не було.

- Ага, сей якраз до того! - скрикнув сердито пан староста.- Такий бунтівник, задирака, неспокійна голова, такий… такий… такий шизматик найгіршого гатунку.

І він кинувся знов бігати по канцелярії, розмахувати руками і пережовувати бавовну свойого монологу. Нараз зупинився знов і наблизився до мене - сим разом з виразом глибоко стурбованого трагічного батька.

- Але прошу ж вас, пане доктор! Адже ви розумний чоловік… Як же ви могли бути такі необережні, такі… такі… такі неделікатні, їй-богу, c’est le mot, 12 неделікатні. Адже ж знаєте моє одвічальне становище і навмисне їдете сюди, щоб наробити мені клопотів. Якраз мені! І за що? Пощо?

Я витріщив очі і відповів, що про його становище і про його одвічальність у мене й помислу не було і що я приїхав сюди тільки для того, бо мені було треба.

- Треба! - скрикнув він напівсердито а напівсумно.- Н-не, се можете говорити кому іншому. Мене чей же не переконаєте, що ви задля отсеї мазанини,- і він з погордою підняв зо стола мої записки, щоб зараз же з подвійною погордою кинути їх знов на стіл,- задля сих дурацьких співанок та старих церковних шпаргалів вибиралися в таку далеку та утяжливу дорогу. Розуміється, ви не хочете виявити мені добровільно всю правду, хочете загнути мені харамана і в душі смієтеся з мене, знаючи напевно, що наклали мені в гніздо зозулиних яєць, а вже там найдуться такі, що висидять їх. О так, се з вашого боку так гарно, так благородно!

Його голос із стенторового крику знизився аж до плаксивої балаканини. Зворушення почало, очевидячки, опановувати його душу. Нараз немов нагле просвітління спалахнуло в його мізку. Він простяг мені свою чесну правицю і скрикнув майже радісно:

- Адже ж ми старі знайомі, докторе! Шкільні товариші, ге-ге! Ну, сідай же, старий пайташу! Може, цигарко позволиш? Ах, правда, не вживаєш,- пам’ятаю, пам’ятаю! З принципу! Га, га, га! То був твій перший принцип! А потім прийшли інші, такі, що боже змилуйся!

Він сидів напроти мене за своїм урядовим столом і жалібно хитав головою.

- Ах, Іване, Іване, що зробилося з тебе! З твоїм талантом, з твоєю пильністю, з твоїм знанням - що б то могло вийти з тебе, коли б не ті прокляті принципи! Та ба, ти все був перекірливий, аби не так, як інші, і так воно й мусило вийти, як вийшло. Я ще надіявся - і, вір мені, ще й зовсім, зовсім інші надіялися, що ти таки поправишся, успокоїшся, вийдеш на відповідну дорогу. Та,- скажи мені сам,- як же тут не стратити надію, дивлячися на твої поступки!

Він замовк. Кілька хвиль стояла така глибока тиша в канцелярії і в цілім будинку, що чути було зовсім виразно, як там на подвір’ї сердито булькотав індик. Нараз пан староста схопився раптово, і на його лиці змалювалося заклопотання.

- Але ж, любий мій, ти, певно, голодний. Я радо запросив би тебе до себе на обід, але…

Я подякував йому і додав, що радше пообідаю в місті, бо ж надіюся напевно, що буду пущений на вільну ногу: адже ж пан староста знають дуже добре, що я зовсім не винний.

- О, любчику! - відізвався пан староста, розсміявшися сердечно.- Помиляєшся дуже. Невинний! Ти невинний? Але ж ти вже тим самим винний, що загалом існуєш. А ще до того тут, у моїм повіті. Знаєш, я не можу тобі дарувати сього. Справді, се було негарно з твого боку зробити такого збитка мені, твойому давньому шкільному товаришеві. І за що? Чисто і виключно з рафінованої злоби, щоб мені в намісництві наробити клопотів, щоб підкопати моє становище. Ну, признайся лиш одверто, хіба се не правда?

І він поплескав мене по плечі і, мов закоханий, притис мене до своїх грудей.

- Значить, я арештований? - запитав я.

- Арештований! - скрикнув він, немов переполошений.- Що се знов за концерт! Я - тебе арештувати! Мого давнього шкільного товариша арештувати, того, що так часто вироблював мені шкільні задачі! Того, що помагав мені при матуральнім екзамені! Ні, ані на хвильку ти не був, ані не єси арештований!

- Значить, можу йти собі геть?

- Геть? А то куди?

- До міста. Я мав би тут іще деякі орудки.

- Ну, що ти! В такім нужденнім гнізді ти мав би якісь орудки! Ні, ні, я тебе не пущу. Я рад, що раз можу побалакати з розумним чоловіком, а ще до того зі старим шкільним товаришем. А до того - ти ж, певно, думаєш іще сьогодні вертати до Львова, правда?

Я сказав, що се ще в мене не