Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Мав бути брат?

Нас би він мав судить

Задля голоти?

Ні! Можуть се твердить

Лиш ідіоти.

Я, мої панство, сю

Віру кохаю;

Нас він готує для

Розкошів раю.

Щоб, перейшовши сю

Земную школу,

Вміли з ним бавиться

Вічно посполу.

Він-то тепер, коли

Тисли нас хлопи,

Спас нас чудесно, мов

Ноя з потопи.

А що нас шарпати

Сміли ті хами,

Поле великеє

Вкрив їх кістками.

Щоб знали кпи дурні:

Хлоп - то худоба,

А тільки ми одні -

Божа подоба.

Щоб знали: хлоп - то гній

У огорожі,

Тільки пани є в ній

Пишнії рожі.

Бог тільки нам отець,

А їм вітчим;

Нам тільки добрим є,

А їм грізним.

Щоб нам розрадувать

Хвильку буття,

Сотням їх знівечить

Ціле життя.

Щоб на годину нам

Гумор направить,

Сто їх на цілий вік

Радості збавить.

А щоб знав люд той, як

Чтити нас мусить,

За один волос наш

Сто їх роздусить.

Всюди і все така

Божая міра!

Се моя етика,

Се моя віра!

Те, що нам сталося

Вчора й сьогодні,-

Доказ найкращий нам.

Чого ми годні.

Доказ найкращий нам,

Хто за нас дбав,

Хто нас тим ящурам

Зжерти не дав!

Хто своїх вибранців

Вірно беріг,

Щоб їх сей дикий тлум

Стлумить не міг.

Щоб не втопила нас

Темная дич,

Світ не зопхнула

У варварства ніч.

Щоб під їх плахтищем

Цвіт наш не всох…

Наш бог є шляхтичем!

Vivat наш бог!»

Музики грім. Панове якось мляво

Всміхаються, мабуть, їм се не в смак.

Лиш дехто рже: «Г-ге, браво, князю, браво!»

Князь іронічно глипнув, потім знак

Рукою дав, музику притишив,

А потім, знов піднявшись, мовив так:

«Даруйте, панство, я ще не скінчив.

Чи знов я переборщив в сакраменті?

Га, годі! Так мій дух мене навчив.

Ще пару слів лише. Скінчу в моменті».

«Панство любе, жарт набік!

Говорім про річ практично.

На остатній наш успіх

Я дивлюсь досить критично.

Чи там бог, чи чорт нас спас,

Се вже як собі хто віда;

Ще одна така побіда,

І могло би буть по нас.

Хоч то звісно, що наш рід

Зріс не з солі і не з ролі,

Але нині інший світ,

А як б’ють, то «bardzo boli». 5

А втім - як чий смак! До ката!

Може, й досі є такі,

Що понад вино й дівчата

Люблять рани й синяки.

Я - в покорі признаюся -

Не числю себе до них,

Без тих боїв, війн страшних

І без слави обійдуся.

Я не буду величать

Тих, що на вчорашні бої

Йшли відважно, так сказать,

Як правдивії герої».

(На лиці князевім тут

Іронічний усміх мигнув

І він зараз в інший кут

В своїй мові лука вигнув).

«Я, панове, дипломат,

Що по бою лічить страти,

Лічить зиски, щоб завдати

Ворогові крайній мат.

Те, що ми здобули в бою,

Се побіди перша часть;

Тільки праця головою

Перемогу всю нам дасть.

Трупи… кров… ну, слава - все

Виглядає сіро, буро.

Що за плід се принесе?

Нумо думать pro futuro!» 6

Хто нам вкаже ясний шлях,

Як держать в руках здобуте

І приборкать плем’я люте,

Не б’ючись з ним по полях,

Без пожежі, крові, сварів,

А спокійно й певно, той

Варт найвищих лаврів, дарів,

Той найбільший з нас герой».

Музики грім. І оплески, і брава…

Та князь на них уваги не звертав,-

Він знав, що варта в тій громаді слава.

По хвилі граф помалу з місця встав,

О склянку брязнув і князю вклонився,

Від нього дозвіл річ держать дістав.

Гладкий, здоровий, він відсторонився,

Щоб рухатись свобідно, наче слон,

Що серед сойму звірів опинився.

Почав. Різкий, твердий його був тон.

«Що тут довго міркувати?

Чи міркує той, хто мусить

З диким звіром воювати?

Б’є і дусить.

Дав нам бог минути смерті,

Непокірних дав побити,-

А що з рештою робити?

Тільки дерти.

Всякий спосіб тут придалий:

Сила слова і жандарма,

Щоби тлум отой зухвалий

Гнути в ярма.

Перша річ - щоб був він голий!

З бруду, голоду, хробацтва

Щоб не вибився ніколи

І з жебрацтва.

Друга річ - щоб був він темний,

Знав, що думать - смішно й підло,

Що він раб, хробак той земний,

Панське бидло.

Третя річ - щоб був безличний,

Дав собі плювати в морду,

Знав, що всі для нього мають

Лиш погорду.

Хлопську як зігнеш натуру?

Гладь смирніших і бідніших,

Щоб з багатших і бутніших

Дерти шкуру.

А тим псюкам, недоукам,

Що хтять люд підняти к собі,-

Куку в руку або буком

Бух по лобі!