Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"

швидким кроком кілька незупинних годин, аж доки біля якогось пагорба не

затемнів зеленіше видолинок, а спека вже стала такою нестерпною, що Ай-

дар сказав:

— Далі зараз йти марно. Треба перебути спеку і віддихатися, бо

за такого сонця, та ще пішки, далеко не зайдеш! Ось гарне місце, мабуть, найкраще з-поміж того, що ми бачили.

Данило не міг заперечувати, бо його також, як і Айдара, змагала спрага, піт заливав чоло, одежа була мокра від поту, і чалма, накручена на місцевий

лад, вочевидь прилипла до голови. Що вже казати про ноги...

На жаль, вибору у них не було і часу теж, як ходили, так і пішли, бо

взуття забрали стражники, тільки-но їх кинуто було до в'язниці, а коли

тікали, то ніхто не подумав, що треба щось і на ноги. Зараз то все далося

взнаки. Степові колючки звіддалік здаються звичайними, а як до них

навпомацки, та ще голоніж, то збагнеш, яка це могутня зброя степу, який

захищає себе перед різними стихіями, а насамперед перед тваринним і

людським світом. Вони посідали у видолинку під пагорбом, але сонце

палило так само бай-дуже-їдучо, і втекти від нього не було ради. Данило ліг

вниз обличчям, віддихуючись, ноги спочивали, все тіло ломило, та земля не

була аж ніяк прохолодною, розпечена майже, як і повітря, вона не надто

полегшувала спочинок.

«Так ми довго не протягнемо, — подумав Данило, — цей степ, ця

пустеля буде ж чимдалі страшнішою. Як ми в ній там упораємось без

нічого?!»

— Гей, оросуте! Ти чого розлігся? Буде тобі недобре! Роби так, як я! —

Айдар натягнув полотнище чалми, яку скинув з голови, на трикутник, зроблений із трьох лез, власне, з двох ножів та шаблі, яку вони забрали у

стражника і несли з собою, загорнуту в клунок.

— Давай, оросуте, свою чалму!

Айдар узяв Данилову чалму і накрив той трикутник ще й нею, так що

затінок став значно густіший, хоч і не широкий. Вони з Данилом уляглися

поруч під отим наметом, і тільки зараз Данило відчув насолоду спочинку від

сонця й руху і вперше подумав: це чортеня таки де в чому тямить. Відколи

звернули з дороги, вони йшли вже години зо три, одного разу перетяли

широкий арик, в якому вимилися й напилися води, але тривожно і швидко, бо біля арика завжди могли з'явитися люди. Айдар вмився до пояса і скеп-

тично роззирався на Данила, який, роздягшись, голяка шубовснув у воду і з

насолодою плескався кілька хвилин у воді.

Айдар стояв, відвернувшись, і роззирався на навколишнє, вочевидь

зневажаючи звички оросута, його неповагу до власного тіла, який міг отак-от

зовсім голий кидатися у воду. Тут щось було не так, і це дратувало юнака, й

він, сердитий, чекав, доки Данило вилізе, одягнеться і вони рушать далі.

Дорогою вони не говорили нічого, це був мовчазний похід, хіба що в

кількох словах вирішували, куди йти, а погодивши, рухалися далі однаково

мовчки, навіть в якомусь одному ритмі, що було трохи дивно обом, в якусь, мить це впадало в око то одному, то іншому, але сонце, колючки і втома

змушували геть забути про все, рухалися, як уві сні, не думаючи, — вперед, тільки вперед!

Зараз вони лежали під отим благеньким наметом у затінку, і вже не

найгіршим здавалося життя цієї миті, бо був спочинок, і початок волі, і

сподівання на якесь майбуття.

Зараз Данило лежав навзнак, а кипчак лицем униз, та раптом Айдар

схопився і штурхонув Данила. Той сполохано скочив і собі, и кипчак уже

зривав намет, який вони щойно так дбайливо будува-ли... Кількома рухами

скинув усе в ковилу, де густіше, тоді лиш вигукнув:

— Десь тут вершники! Це за нами! Лягай і дивись уважно!

Тут кольорова одежа була зовсім ні до чого, й Айдар швидко

прикрив свої зелені шаровари білим полотном чалми. У видолинку нони

лежали тепер під палючим сонцем мовчки із півгодини, кип-чак, приклавши

вухо до землі, слухав степ. Врешті показав Дани-лові на північ:

— Там вони, ідуть звідти! Загін невеликий, коней з десятеро.

Вони дочекалися й вершників. Обоє втікачі на цю пору вже так

заквітчались ковилою, що, лиш під'їхавши зовсім близько, можна було б

розгледіти тут людей.

Вершники проминули утікачів на відстані з версту, але їх можна було

розгледіти — озброєні, насторожені й озирались навколо. Очевидно, це

один із загонів Юнус-хана шукав утікачів.

— Перших пронесло, — сказав Данило. — Ти молодець, хлоп

че. Це