Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
видно, що немає ворога за стінами міста, що нових нападів кочівників ще
можна не сподіватись, базарне життя має йти своїм ходом. А починається
воно дуже рано.
Варта біля в'язниці мінялась біля восьмої ранку. На той час базарне
життя було вже в розпалі. На світанку появився Хамід у недобудованій
хатинці в Шейхантаурі, де вкоротали ніч Данило з Айдаром. Втікачі
перевдяглися, намагаючись набрати по можливості вигляду місцевих
жителів або когось із торгівців. Озирнули один одного і вийшли з будинку в
напрямку базару. Йшли вони різними керунками, Данило сам, а Хамід повів
Айдара, який не знав міста.
До базару було близько, і незабаром вони вже стрілися біля гуртівників, що розхвалювали баских коней, а неподалік мекали овечки, кози, подавала
голос усяка худобина й птаство. Ніби тиняючись серед натовпу, прицінюючись до коней чи до овечок, усі троє швиденько дісталися воріт.
Якісь кочовики тягнули в місто верблюдів, чимось добряче навантажених, стражник повів розмову з ними, затримав валку, і в цю якраз хвилину усі
троє вийшли за мур міста. Зараз ніхто не роззирався за якимись хлопцями, що блукали собі з думкою щось купити або ж для забави розглядали ринок.
Одійшли трохи вбік і попрощались. Треба було поспішати, кожної
хвилини міг вже початися сполох, і втікачів повинні були шукати, наздоганяти.
Хамід подав Данилові листок пергаменту, списаний арабським
плетивом.
— Якщо доберетесь до Бухари, то шукай там дім мого брата
Рахмата, даси йому це, і відтак матимете все, що треба для дальших
доріг. А може, і я вже буду там, як пощастить, — сумно сказав
Хамід. — Я подався б із вами разом, але ж приїде мій брат, і тоді пін
поплатиться замість мене за вашу втечу. Прощавай, Даниле. Пам'я
тай про мене, ти — мій брат.
Сльози потекли Хамідові з очей, коли він говорив це, і в Данила також
навернулися сльози на очі. Знову втрати, знову розлуки з тим, що для нього
стало таке дороге в оцьому далекому місті. Л попереду лиш невідоме, небезпеки, незвідані путі, невиразне майбуття. Тільки кінцева мета, є лише
одна кінцева мета. От якби й Хаміда забрати з собою...
— Я постараюсь приїхати в Бухару. Шлях цього, — він озир
нувся на Айдара, той стояв трохи віддалік, терпляче, але незадово-
лсно чекаючи, доки ці двоє попрощаються, — зовсім інший, ми
незабаром розійдемось. То — чужий чоловік, випадковий. А ти, Хаміде, ти — мій. Ми обов'язково зустрінемось.
Він обійняв хлопця, поцілував його в обидві щоки і мить стояв, притулившись до Хаміда, а тоді, відірвавшись, різко повернувся і пішов до
Айдара, який у ту ж мить вже крокував геть від міської стіни, від Ташкента, від небезпеки, смерті, сорому, поразки — до нового життя.
З шейхантаурських воріт дорога вела на Ніязбек і мала розвилку на
Наркент і на Зенгтата. Десь далі ці дороги пересікались з великим шляхом
на Коканд, але обом утікачам спершу треба було рухатися бодай в напрямку
Туркестану, тобто на північ, а шейхан-таурські ворота та усі дороги, що
вели з цих воріт, вели на схід.
Данило з Айдаром подалися вперед. Данило ще кілька разів озирався, доки ворота не щезли з виду, а з ними й Хамід, що стояв проти воріт на
дорозі. Починало вже припікати чимдалі більше й більше сонце, ставало
спечно, і треба було поспішати. Насамперед — геть з дороги, бо погоня буде
саме по дорогах, а по бездоріжжю навіть вершники навряд чи зможуть усе
геть прочісувати.
Тому втікачі при першому ж повороті дороги різко звернули від неї на
північ і пішли просто степом. Спершу траплялися їм якісь кущі, а чимдалі
— срібно-сіре море вигорілої під сонцем ковили покривало тут, здавалося, усе, що очі бачать, срібло переливалось із зеленню, і лише пагорби жовтіли
де-не-де. Шлях тут ставав чимраз небезпечніший, бо двох пішоходців серед
степу можна було помітити уже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук», після закриття браузера.